Шістдесяті роки минулого століття вже стали історією. Вони створили вагомий ґрунт для відродження мови й традицій сучасної української держави. Адже шістдесятництво - це насамперед духовний Рух опору підрежимної України. Література покоління цього періоду (Микола Жулинський, Тарас Салила, Григорій Штонь, Іван Малкович, Ігор Калинець, Володимир Осипчук, В’ячеслав Медвідь, а також Тарас Мельничук) було назване дослідниками другим після модерністської епохи 20 - 30-х років національним відродженням. Загальні ознаки “нової хвилі” - світоглядне звільнення письменника з-під влади тоталітарної ідеології, утвердження гуманістичного світобачення, пробудження національної гідності, культ естетики і культури, актуальність незаангажованого мистецтва, свободи творчості. Це був час духовного очищення або так звана “хрущовська відлига”.
Інтелектуальний бунт 60-х років зумовив радикальний план у стосунках між українським суспільством і Системою, між людиною і владою. Це перший в Радянському Союзі в післясталінські часи наполегливий опір Людини посяганням на мислення, ідеї, життя цілих націй. Інтелектуалізм шістдесятників спричинився до утвердження особистісного, “внутрішнього” виміру, його захисту та послідовного протиставлення риторичній порожнечі і брутально нав’язаним псевдо вартостям “зовнішнього” виміру, що не підлягали ні критиці ні аналізу.
У творчості шістдесятників людина ставала суб’єктом історії, і жила, здавалося б, непохитними постулатами: усвідомлювала, іронізувала, критикувала, проклинала і любила, вміла вірити, але відмовлялася сприймати на віру; зрештою, жила і не боялася. У суспільстві, що задихалося у пароксизмах фальшу, як в обіймах полоза, природність цієї іронії, цієї критики, любові була безперечною мужністю.
І якщо Система вимагала несвідомої покори, то митці цього періоду протиставляли їй ідею свідомого бунту. Індивідуальний голос нової людини, уособлення молодості і максималізму, пролунав осудом і вироком, будив до життя творців епохи Волі. У літературі з’являється нове розуміння часу: раніше нерухомий, урочистий, спрямований у не надто деталізоване, розпливчасте “світле майбутнє”, був менше деперсоналізованим кількісним часом, байдужим до потреб і проблем особистості, відчуженим від конкретного плину життя. Екзистенційний час шістдесятників - особистісний, а відтак і якісний. Він відкриває неповторність кожного моменту людського буття, його індивідуальну вартість.
Час - не той виділений особі хронологічний відтинок, згідно з плановою економікою, за який вона має зробити свій внесок у побудову соціалізму. Час є доля, вибір, тому й невіддільний від сутнісних і визначальних проявів буття. Таких, як народження, смерть, любов, пам’ять, катарсис, надія. Під впливом таких факторів складовими історії стають людська діяльність, індивідуальний пошук, відповідальність.
Поезія шістдесятників займає особливе місце в літературному процесі, тому, що вона є основним естетичним носієм енергії “я” та його збунтованої іпостасі. Виникають паралелі з образом “збунтованої Людини” Альберта Камю, кредо якого - “Я бунтую, отже я існую”, - на думку Олени Пахльовської і є екзистенціальністською основою філософії письменників означеного періоду. Лише індивідуальний вибір, за Камю, який долає межі егоїзму, виявляє в людині її моральну ідентичність. А вона - справжня свобода особистості, що пов’язує її з іншими.
Формою виявлення національної самобутності стала неоромантична “модель світу”, яка містила у собі поєднання фольклорного образу із модерною символікою. Адже фольклор, міфологія, і є найпершим джерелом самобутності національної культури, що протистоїть процесам гомогенізації.
Самобутній гуцульський фольклор зі збереженими в ньому елементами реліктових вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, транссубстанцією усіх виявів і форм життя, лексичним багатством послуговував основою художнього світосприймання багатьом письменникам із Гуцульщини (Михайлу Коцюбинському, Марку Черемшині та ін.).
Глибоко сприйняв суть першоджерел фольклору поет з гірської України - Т.Мельничук. Бо коли нашим предкам було характерне космологічне мислення, коли вони розуміли мову вітру, трав, води, лісу, - то це нуртування далекої традиції відізвалося в найталановитіших представників світової та української поезії.
Через сучасне світовідчуття Т.Мельничук проникає у таємниці нашого фольклорного коду. У віршах, які аналізуватимемо в основній частині нашої роботи, митець продемонстрував, що людська душа може вивернути із себе ту велич духу, яка збережена в глибинах нашої праісторії та пракультури. Він, безперечно, поет непересічної величини, і поза всякими сумнівами створив “власний світ”, складовими якого були не лише явища особистого, а й національного характеру. Цей “власний світ” Т.Мельничука - його світогляд. На підставі творів поета спробуємо з’ясувати його погляди як людини, літературознавця, патріота на основні проблеми буття, показати його ставлення до Бога, до людства, до своїх рідних, до інших майстрів слова, намагатимемося осмислити його поетичну індивідуальність.
Самобутня поезія митця, неповторність мислення, структурна довершеність віршів спонукали до розвідок і досліджень (М.Жулинський, І.Малкович, Г.Штонь та ін.), які поглибилися у дисертаційній роботі С.М.Кута (присвячена аналізу творчості Т.Мельничука, розкриттю символіки образів, їх міфопоетичних кодів). Розмова про погляди цих літературознавців стосовно індивідуальності поета продовжиться в основному тексті нашої розвідки.
Мотиви, відзначені характерні риси творчості шістдесятників близькі віршам Т.Мельничука, але він перевершив модерну поезію своєї епохи за змістом, смислом, архітектонікою рядків, виболених душею.
На жаль, мотиви тюремної поезії І.Світличного, В.Стуса, І.Калинця, А.Адаменка і Т.Мельничука все ще залишаються мало дослідженими, а це, безперечно, великий вагомий доробок українського літературного процесу.
Отже, нагальна потреба наукового аналізу поетичної індивідуальності Т.Мельничука очевидна. Спробою такого аналізу і стала дана дипломна робота, метою якої є осмислити поетичну індивідуальність Т.Мельничука задля того, щоб розглянути творчість митця в контексті сучасного українського літературознавства.
Поставлена мета визначила ряд завдань:
- з’ясувати естетичне підґрунтя поезії Т.Мельничука;
- виявити біографічні, психологічні, міфологічні, соціоісторичні аспекти його творчості;
- простежити формування поетичного тексту, символіки слів, образів;
- дослідити особливості ліричної організації віршів.
Поставлені перед нами у цій роботі мета й завдання зумовили використання психоаналітичного, структурно-типологічного, семіотичного методів дослідження.
Джерелом дослідження є збірки віршів поета, твори, вміщені у періодиці, автобіографічні спогади, статті однодумців і друзів: Г.Штоня, Н.Гнатюк, Д.Гриньківа та ін.
Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.
“Вступ” присвячений екскурсу в історію шістдесятих років, розкриттю особливості світоглядних позицій письменників того періоду (до них належав і Т.Мельничук).
У першому розділі основної частини доцільним є, на наш погляд, осмислення життєвого шляху і подій, що мали неабиякий вплив на формування поглядів митця, сприяли національному самоусвідомленню.
У другому розділі досліджується поетична своєрідність творчості Т. Мельничука. Детальніше ми зупинилися на осмисленні збірок “Чаґа” і “Князь роси”, а також поеми “Місячне інтермеццо” (стосовно їх аналізу виокремемо ще три підрозділи).
Т.Салига підкреслив, що вірші Т.Мельничука, як усяку справжню поезію, важко “описувати: у коментуванні втрачається те найістотніше, що забезпечує творові його привабу, оригінальність, обмежується асоціативний простір його метафор. Їх важко розривати на строфі, важко членувати: вони - цілісна фіксація певної миті, стану чи настрою.
Зате ці вірші - дуже вдячний матеріал для аналізу структурального; добре проглядаються усі їх формотворчі компоненти, версифікаційна структура, і головне - при цьому не побачите будь-якої силуваності чи робленості рядка”. [64;76]. До таких висновків приходимо й ми, підсумовуючи результати нашого дослідження у відповідному розділі.