ФОРМУВАННЯ ТВОРЧОГО КРЕДО ТА СВІТОГЛЯДНИХ ПОЗИЦІЙ МИТЦЯ
Така Гуцульщина!
Тут все співа:
Про волю - птаха, про росу - трава,
Про горе матері - мальована трембіта,
Про чорного джмеля - черемха біла.
Гуцулка древня журними губами
Співа про Довбуша й червону його барду,
Струмок-джиґун - про море сиве,
Барвінку синь - про жовть осінню,
Вітри - про полонину, ніч - про днину,
А кожне серце - про Вкраїну...
Тарас Мельничук
У цій гірській Україні, цій Гуцульщині народився славний витязь поезії Т.Мельничук. З гір взяв розкуту, вільну вдачу, твердий дух, ясність думок. Він прагнув висот і привілля, тому не зупинявся. щоб прислухатись до принизливих слів “Гуцул - так гуцул! По гуцульськи танцюй і знай свої зорі”[54,16].
Поет прийшов у цей світ, щоб пізнати більше, ніж Карпати, вистраждати біль не лише свій, а й всього українського народу, бо від самого початку свідомого існування мріяв, як і Т.Г.Шевченко про волю...
Тарас Мельничук народився 20 серпня 1939 року і був третьою дитиною в родині Мельничуків. В інтерв’ю газеті “Вісник Коломиї” 1991 р. він признався, що тато не бажав його народження, але мати знайшла відвагу заперечити чоловікові. Так і з’явився на світ великий український поет і страдник. Тоді в карпатських селах був звичай хрестити дітей іменами дідів і бабусь або ж на честь святих. А тут гуцульському хлопчику дають Шевченкове ім’я, таке рідкісне в цих краях.
Чи передчував батько, що синові судилася така тяжка доля? Чи передчувала щось вуйна Олена, порадивши назвати дитину ім’ям Кобзаря? Але чимось ім’я і талант Т.Мельничука подібні до Шевченкових.
Малому Тарасові довелося звідати тяжких лихоліть війни. І уже тоді в ньому вбачалася непокірна, горда вдача. Коли навчився читати, то побачив новий світ крізь призму думок і оповідок інших людей, які він знаходив у книжках. Читав багато, водночас здобуваючи знання і наснагу для майбутньої творчості.
Найбільше любив драматургію В.Шекспіра. особливе ставлення в Тараса було до Біблії. Дитиною у батьківській хаті вичитав з цієї Святої книги, що спочатку було Слово. І уже тоді збагнув, що Слово - це щось могутнє. Читаючи Біблію він відкрив для себе чарівну силу метафори, і це згодом переконало хлопця, що без метафори не може бути поезії. Вірші ж почав мережити з дев’яти літ, важко переносив кпини стосовно них.
Та настало ще одне лихо для гуцульського люду - по гірських схилах почали насильно творити колгоспи. В людей забирали майно надбане тяжкою працею. Не минула ця несправедливість і родину Мельничуків. Старший брат Василь допомагав і потайки сприяв лісовим хлопцям, а малий Тарас заздрив силі і відвазі невловимих вояків УПА. Уже дитиною він усвідомив, що сила духу може й гори перевернути.
Перша вчителька була родом з Коломиї. В малому Тарасові вона помітила великий талант і всіляко підтримувала обдаровану дитину, вела окремі заняття з ним, підживляючи потяг до красного письменства.
Закінчивши семирічку в рідному селі, Тарас з дозволу батька продовжував навчання у сусідньому селищі Яблуневі, де була середня школа. Тут ще більше зріс і змужнів його талант, він зустрівся з майбутнім поетом Дмитром Павличком, який вже закінчив школу і був відомим серед молодих поетів.
Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети “Радянська Гуцульщина”, далі - в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі.
Повернувся до рідного села напровесні 1957 року, одружився з коханою дівчиною Марійкою Залуцькою. В листопаді 1957 року призвали Тараса до війська аж у Приморський край, служити йому довелося в складних умовах у місті Сучанах, але недовго. В середині травня 1958-го його знову зустрічали Уторопи, дружина Марія та щойно народжена донечка Слава.
Після повернення з війська юнак почав готуватися до вступу в університет. Друзі і знайомі радили вчитись, щоб не пропав талант, і він пішов на денне відділення філологічного факультету Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.
У ранніх студентських поезіях Тараса вже викристалізувався велетенський дух протесту, зодягнений у метафору та неологізми. Автор сміливо декламував свої вірші в гуртожитку на студентських вечірках, котрі, попри суворі застороги коменданта й адміністрації гуртожитку, все-таки відбувалися. Та й сам влаштовував кулуарні поетичні вернісажі. На них звучало живе поетичне слово, в нескінченних суперечках народжувалися нові вірші, творилися метафори...
Тарас з дружиною Марією певний час займались різьбярством - в основному їм вдавалося виготовлення невеличких різьблених краєвидів та портретів відомих осіб. Але цей промисел не давав великих заробітків, і митець почав малювати.
Згодом, на третьому курсі їде по комсомольській путівці на будівництво гірничо-збагачувального комбінату в Кривий Ріг.
Наслухавшись про великі заробітки на сибірських лісоповалах і на великих комсомольських будовах Сибіру, Тарас вирішив і тут спробувати щастя.
1961 року з гуртом заробітчан-західняків опинився в далекому сибірському місті Красноярську. Через рік, загартований сибірськими вітрами, без “довгого рубля”, повернувся додому. У напівпорожній валізі чоловіка дружина знайшла зшиток ліричних поезій і кілька газет російською мовою, в яких були надруковані вірші Тараса. Вдалося влаштуватися на роботу аж у Верховині. Де знайшлося місце в районній газеті “Верховинські вісті” у відділі сільського господарства. Зарплата була відносно мала, крім того приходилося платити за найману квартиру в селі Глибокій. Власне, в цьому селі познайомився з дівчиною Марусею, яка стала його другою дружиною...
1964 р. поновляється в університеті, з якого через півтора роки його відраховують за вільнодумство.
1967 р. у видавництві “Карпати” виходить перша збірка віршів “Несімо любов планеті”. У цьому ж році автор вступає на заочне відділення Московського літературного інституту.
Саме десь у цей час у Чернівецькому університеті, де ще добре пам’ятали поета, був організований вечір поезії. На ньому виступив Т.Мельничук зі свіжою щойно завершеною поемою “Осанна”, яка пізніше увійде до його відомої збірки поезій “Чаґа”. Очевидно, саме тоді ім’я поета було занесено в картотеку КДБ і встановлено оперативний нагляд за ним, бо після виступу Тараса вже у Верховині викликали на розмову в органи. Відтоді почався тиск на автора і постійні залякування рідними та друзями, провокації і звільнення з роботи... довелося йому оббивати пороги не в одній редакції, але скрізь відмовляли, до того ж були проблеми з пропискою. Зрештою, махнув рукою на все те і знову подався в далекі сибіри. Тепер уже у Томську область, про що сам пізніше казав: “Туди посилали силоміць людей, а мене й звідти вигнали”.
Здає до друку рукопис збірки поезій “Чаґа”, що стало причиною його першого арешту 29 січня 1972 р. під час масового ув’язнення української інтелігенції.
Слідство, жахливі допити вправними слідчими КДБ довели поета до зриву, після чого його піддали психіатричному обстеженню у спецвідділі обласної лікарні. Тут сліпий випадок звів Тараса з цікавою людиною - втікачем із радянської держави Берничуком Аполлоном, з яким потім він опинився в пермському таборі.
Через місяць перебування під слідством, митець почав усвідомлювати дивну річ: чим більше він відкривав свою душу слідчому, тим більше ув’язнював її, плів сам на себе тугий невід, з якого не виплутатись. Та було надто пізно, щоб щось заперечувати.
Саме в цей час Тараса переводять до іншої камери, в якій вже була людина, котра мала спецзавдання все випитати в поета. Цей чоловік сказав, що знає, як передати на волю вірші Мельничука: він має знайомого “баландьора”, який роздає в’язням їжу, - через нього поезію можна визволити. Тарас, не підозрюючи пастки, ретельно на цигарковому папері дрібним почерком виготовляв “скрутні”, такі собі невеличкі напівцигарки, і передавав вранці чи ввечері знайомому “баландьорові”, коли той приносив миску з їжею. Таким чином цілий цикл віршів - маса таких “скрутнів” - опинився в руках слідчого. Слідчі ретельно вивчили всі вірші (а вони вже справді мали характер спротиву існуючому режимові) і приєднали до справи. З поетом частіше велися “приятельські” бесіди, пригощали цигарками, котрі Тарас прихоплював з собою, щоб мати на чому виготовляти свої “скрутні”. І ось день суду. Т.Мельничук прагне кинути у вічі обвинувачам і кривдникам в останньому слові свій біль - вірш “Червоний чоловік”, але під час ретельного обшуку його вилучають. Лунає вирок - чотири роки ув’язнення за антирадянську діяльність. І поет знову в камері. Тут, на харківському пересильному пункті, доля зводить його з Олексою Різником, засудженим за тією ж статтею, що й Тарас.
Т.Мельничук радів невимовно, мріяв попасти з Олексою в одну зону. В мішку Олекси серед харчів були ще й книги, серед яких Тарас помітив “Кобзаря”. Гнівні Шевченкові інвективи виявилися настільки близькими автору “Чаґи”, що він попросив віддати “Кобзаря”. Та Олекса відмовив у проханні, бо й сам опинився в такому становищі, коли “Кобзар” став дорожчим від хліба. Обох поетів доля закинула до табору, розташованого в Кучині Чусовського району Пермської області за номером ВС 389/36.
На той час тридцять шоста зона проходила процес становлення і реорганізації. Сюди перевезли політичних в’язнів з Мордовії, щоб розділити їх на малі групи і унеможливити витік інформації за кордон.
У таборі, де опинився Тарас, були два довгі бараки з чотирма відділами. Кожен відділ мав дві житлові секції. Табірна адміністрація так хитромудро розкидала по секціях українських в’язнів, щоб їх було всюди порівну. Аби вони не жили згуртовано. Поет Олекса Різник, критик Євген Сверстюк та Олесь Сергієнко були в одній секції; Левко Лук’яненко з Покровським - в іншій, Анатолій Здоровий, Степан Сапеляк, Анрій Турик - ще в одній.
Тарас, володіючи неперевершеним мистецтвом словотворення і блискавичного римування, швидко став улюбленцем української громади зони. Існувала в зоні підпільна група, яка спритно переправляла інформацію на волю. Тарасові повідомили, щоб він приготував кілька хороших віршів, які можна передати за кордон. І справді, невдовзі вони були надруковані в закордонних часописах. У автора намагалися вивідати кому саме він читав чи передавав вірші. Але поет вдав із себе простака, пояснював, що його вірші міг хтось поцупити з тумбочки, тим більше, що їх забирають при обшуках, то, може, і самі кагебісти передають.
Навесні 1975 року Тараса перевели в сусідню тридцять дев’яту зону у Всесвятськ, де він познайомився з Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Анатолієм Марченком, Семеном Глузманом. Особливо поважав Тарас Ігоря Калинця, якого трохи знав ще з волі.
Після того, як відбув покару у Пермських таборах, вийшов на волю в березні 1975 р. Знаходився під наглядом органів безпеки. У квітні 1979 р. за “вчинення опору працівникові міліції”, а насправді - за антирадянську діяльність арештований на чотири роки. Далі - кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. Працює в редакціях районних газет Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1982 р. в Торонто виходить збірка віршів “Із-за ґрат”, 1990 р. - “Строфи із Голгофи” (Великобританія). За збірку “Князь роси” (1990,1992) був удостоєний премії ім. Т.Г.Шевченка. 1994 р. була надрукована збірка поезій “Чаґа” у коломийській друкарні ім. Шухевича завдяки її директору Михайлові Андрусяку. Останні роки Т.Мельничук жив у Коломиї.
Роки, проведені у таборах (перший арешт 1972 р., другий - 1978 р.) залишили свій слід на безкомпромісній, відвертій душі поета.
Через рік після другого арешту Тарас пише відкритий лист із символічною і характерною для тодішніх часів назвою - “Прозріння”. У ньому людина за сорок, виснажена системою, таврована духовно, змушена обливати брудом своїх побратимів по перу та за переконаннями, відректися від своєї діяльності за попередні роки і вимушено співати дифірамби справедливій радянській владі. Чи не глум? Душа поета розривалася від болю, пишучи отакого “покаянного листа” і зрікаючись того, що творив майже все своє свідоме життя - самого себе. Цей лист, як зазначав сам автор, писався для того, “щоб мати можливість якнайскоріше повернутися на свободу до літературної праці, до своїх рідних і близьких, які, вірю, з нетерпінням чекають мого повернення...” [50;3]. Але поет помилявся. І свідком цього періоду життя Мельничука є поезія Ніни Гнатюк, жінки, яка свого часу була великим захопленням, світлою мрією його життя:
ВОЛЯ
Нарешті вільний, вільний, вільний я...
В.Стус
Нарешті вільний, вільний, вільний ти....
Нема вже ні режиму, ні відбою....
Та що тобі робити із собою ...
У без’язикій зоні самоти?...
Померла мама - лиш горбок землі,...
Розлучений - дружина залишила...
Згоріла хата - Боже, Боже милий, ...
Не віднайти нічого у золі....
Нема грошей на хліб і цигарки,...
Нема здоров’я - висотала зона....
І скотиться сльоза, така солона, ...
Що пропече мозольну твердь руки....
Нема любові. Дружби теж нема....
І котиться зоря до виднокраю......
... Таке життя, що видасться тюрма...
Маленьким передпокоєм до раю. [10;6]....
Вимучена, зранена душа, зболене тіло, самотність - це і справді все те, що отримав митець після виснажливих поневірянь по тюрмах. Тому не дивують нас рядки “Прозріння”.
За таке самозаперечення варто засуджувати не митця, а епоху, яка зламала мільйони людських доль, стратила безліч талановитих діячів, покалічила тисячі світлих душ.
Нагороджений і покараний своїм буревійним характером і яскравим талантом, втративши здоров’я по таборах, Т.Мельничук згасав на очах. Останні роки його життя - це лікарняне ліжко, на якому рак догризав його зболені легені.
Розповідають, що за кілька днів до смерті прийшов до поета знаменитий гуцульський мольфар (чарівник, знахар) Михайло Нечай у гуцульському вбранні. Тарас підвівся. Вдихнув на повні груди (чого останніми днями не міг робити) і радісно вигукнув: “Гори! Гори!”
Вночі 29 березня 1995 року поета не стало. Він був Поетом і Патріотом з великої літери, справжнім князем поезії. У першій збірці віршів Т.Мельничука “Несімо любов планеті” (1967) є такі зворушливо провісні рядки:
... мені сили вистачить іти по дорозі, - якої нема. [48;7].
Це без перебільшення, приречення себе на загибель в умовах дикого режиму. Зате є упевненість і право “не прорости до вітчизн чужих, а бодай прорости маком гарячим на твоїй, Україно, терновій межі” [54;27].
Т.Мельничук казав: “Я зі світом хочу розмовляти на рівних. А світ же не боїться бути таким як є. То чого я маю боятися?” [55;14]. Все своє життя він боровся, щоб не зрадити себе, своїх ідеалів, прагнув завжди бути самим собою. Шкода, що для цього світу поети не завжди такі, якими вони є і мають бути. Чи не тому він постійно прагне перелицьовувати їх, перевиховувати тюрмами, таборами, іншими, вишуканішими методами. На долю Тараса також випало чимало психологічних тортур, колючих дротів таборів, де зневажалося все високе, нищилася людська особистість, виснажувалася думка і душа, руйнувалися фізичні сили. Долаючи біль, поет не занепадав духом, залишався собою:
На Вкраїну, моя дорога, на Вкраїну, -
Із усіх безнадій і надій.
Після десятиліть страждань прийшло повернення на волю. На запитання, як він прожив би своє життя, якби повернулися літа молодії, Т.Мельничук відповів: “Мандрами й поезією.”
Недруги не давали йому спокою. Так, в ніч з 19 на 20 серпня підпалили його рідну оселю. Напевне, намагалися позбутися і самого поета. Коли на згарище приїхали його друзі, то перш за все подумали: так і сталося. Але Тарас, на щастя, гостював у Тернополі...
Факт присудження премії ім. Т.Шевченка був, мабуть, тільки для позірності, мовляв, воздали. Однак ніхто не відчув більших обов’язків перед митцем.
Переступивши поріг “нової” хати в Коломиї, яку виділила йому місцева влада, можна було побачити тісну кімнатку з маленьким коридорчиком і з вікном на трасу. Усе це “знайшлося” для хворої, вже не молодої людини. Але поет ніколи не нарікав на свою долю.
Ось відгук про Т.Мельничука, написаний 1992 р. “Уявіть собі такого Верлена або Уїтмена з бородою сивою, який десь там недоїдає, а в рові засинає.. Душа поетова - прекрасна, висока; і він пише вірші. А фізичний стан, тіло його, практично далекі від нормальних ознак життя-буття. Новітня влада у Коломиї так і не спромоглася на те, аби виділити Поетові нормальне житло, дало йому якийсь хлівчик, що не отоплюється. Його люди знаходили десь на лавці, що він замерзає. То бувало, десь напівсвідомий від голодувань забреде він - і ніяк не може добратися до хати-пристанівку. Він ледве говорить.”[26;4].
І що тут залишається говорити, коли люди забувають про своїх борців, проводирів у час, коли ті уже відгоріли, освітивши шлях, відмучились за націю, не давши їй згинути.
Доля Т.Мельничука (як і багато інших того часу) була скалічена. За що? За антирадянську пропаганду. Тепер це звучить як злий глум. Доля знищена, але залишаються поезії, які вимагають ґрунтовного дослідження, визнання своєї неповторності.