"ЗІ СТРАЖДАННЯ І БОЛЮ - СПРАВЖНЯ ПОЕЗІЯ"
(про осмислення поетичного світу Тараса Мельничука)
Т.Мельничук - поет із яскравим, самобутнім і щедрим хистом. Він створив неповторний і життєствердний світ зі своїм способом мислення і почування.
А водночас - людина розкованої, вільної вдачі твердого гуцульського духу (“Зрубають - Пусти нове коріння, щоб не знали коли ти встиг”[54;35]) і, безперечно, драматично долі.
Тернистий шлях також судився багатьом його віршам, рукописам... Скільки їх, списаних щільним живописним почерком, розсіяно поміж людьми, а скільки перетворилося у муках на чорний попіл...
Під пером Т.Мельничука утверджувалося вільне і своєрідне українське слово, щира любов до України, жагуче прагнення до неуярмленого життя на предківській землі. Поет успадкував вільний дух запорізьких козаків, який не дає стати рабом. Паростки цієї волелюбності досить помітно пробились у художньому слові першої книжки Тараса “Несімо любов планеті” (1967). Її вихід у світ якраз припав на період шаленого розгулу реакції, коли ім’я В.Симоненка вилучалось із літературного реєстру. Та й чи тільки Симоненка. Про Ліну Костенко загалом було заборонено згадувати, а для світової громадськості комуністичні ідеологи придумали казочку про щасливе безтурботне життя людства країни Рад, і такі як Тарас Мельничук тільки зводять наклепи на “радянську дійсність”.
Та й надрукована в 1982 р. українцями Канади у видавництві “Смолоскип” книжка Т.Мельничука “Із-за ґрат”, потрапила до України лише на початку 90-х. Поетичну збірку “Чаґа” було конфісковано під час арешту поета 1967 р. А було ще рукописів на яких 20 збірок, що їх зберігали відважні потові друзі. Звіз їх Тарас в Уторопи у 1990-му і мріяв упорядкувати та здати до друку, та не судилося.
Але за збірками, які залишилися після поета (окрім уже згаданих, це ще й “Князь роси” (1990) та “Строфи з Голгофи” (1990)), за рукописами творів, які друкувалися в періодиці (своєрідні добірки віршів у журналах “Дніпро”, “Україна”, “Жовтень” (тепер “Дзвін”), газеті “Літературна Україна”, колективному збірнику “Яворове листя” та ін.) ми, читачі, стаємо свідками відчайдушного прориву на той час крізь заґратовані обрії, задротовані шляхи...
Весною 1992 року Т.Мельничук став лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка за збірку поезій “Князь роси”. А в липні цього ж року за добірку віршів у газеті “Літературна Україна” був удостоєний премії імені В.Сосюри і прийнятий до рядів Івано-Франківської Спілки письменників України.
Поетові, на жаль, не довелося повністю розкритися, реалізуватися і навіть залишити для майбутніх поколінь увесь творчий набуток. Чимало віршів щоденникових записів Т.Мельничук не вивіз із неволі, втратив при обшуках.
Доведений до відчаю, поет і сам спалював свої твори. Зокрема, в протоколі допиту від 3 липня 1972 року є пояснення причин спалення в листопаді 1971 року другого примірника збірки віршів “Чаґа”, різних віршів із циклів “Золотий Козелець”, “Дивосил”. Далі спалив ще й інші поезії, в основному - різні сонети. Названо причини: “Спалив після того, як зі мною було проведено бесіду в обкомі партії. Був поганий настрій і я вирішив взагалі покінчити з писанням віршів”. Коментарі, ясна річ, тут зайві.
Тарасова поезія містить в собі животворну енергію, малий космос його великої душі. Сам поетичний процес Т.Мельничук порівнював до випорскування - лету з-під ніг пташки чи гуркотливого скочування камінця з гори, середина якої має бути завбільшки в мову. Очевидно, що під дією інерції розмаху, силу якої зупинити неможливо, це скорочування нерідко призводило до втрати виразності образів. А це іноді допускало глибокий семантичний “провал” створюючи назовні враження ілюзіоністського прикидання. У такий спосіб чималий об’єм написаного може містити в собі постійно повторювані два-три слова, а сам твір може завершуватись наростаючими потоками незрозумілої мови чи неймовірним насильством.
Поезію Т.Мельничук писав “запоєм” і “боявся захлиснутися нею” [24;30]. Одержимий його поетичною енергією, “приголомшений його несамовитими метафорами”, І.Калинець написав деякі поезії, зокрема ліричний цикл (з присвятою Т.Мельничукові) “Різдвяне алогійне” [24;32].
Концентраційний режим лише блокував поетичну волю митця остаточним супротивником якої могла бути Смерть. Його лякав тільки порожній простір між Словом і Смертю, це нераз оповідав у нарисах автобіографічного есе.
Для розуміння поетичної індивідуальності варто розглянути фактори свідомого і підсвідомого у творчому мисленні Т.Мельничука. У публікаціях неодноразово згадуються виснажливі сни, які мучили поета майже щоночі із домінуючим образом гноївки, в якій у передсмертному екстазі під тиском Незнайомця бовталася його голова... [55;15]. Мотиви відчуженості, страху, нереалізованої спроби з’єднатися із Жінкою які ятрили душу Тараса, з відчаєм виливалися у віршовані рядки; їх можна було б назвати вписаними у твір сигналами страхітливої дійсності. Покинутість була пророкована йому ще перед народженням “... вже тоді, в 39-му, мене, немовля, мати сповила в звіриний страх, в людську різанину і криваву пожежу” [29;73]. Тут стає ясно, що життя уже спочатку досягло небезпеки, яка не може бути сумісна з фікцією свідомості. Підсвідомість мала вияв у снах. Поетові внутрішні переживання навислої небезпеки, виливалися у жахливі сновидіння, нічне марення, з яких, як говорив Т.Мельничук, “сам Франціско Гойя змалював би кращі свої полотна”.
Цікавими є міркування І.Франка з приводу участі підсвідомості у творенні художнього мислення. Він розмежовує “верхню” свідомість, яка самостійно творити не може і “нижню”, яка, коли її сколихнути (муки творчості), звільняється на певний час від безпосереднього контролю мислі і починає продукувати автоматично, відкриває свої незліченні багатства, з яких фантазія художника будує свій власний світ, схожий і несхожий на той, в якому ми живемо [75;68].
Сам Тарас Мельничук з цього приводу давав поради молодим поетам: “Якщо ви, хлопці, до Слова проберетесь і воно піде вам назустріч - тоді ви непереможні. Слово - то Бог. Воно - живе, воно - воля! У кожному нашому слові зачаївся Господь або його сподвижники. А Ісус - у серці. Тому якщо ти через Слово не сконтактувався з якимись вищими світами - злізай з воза. Притому Слово це повинно стати і лишатися тільки твоїм. Другий дасть інше Слово. А ти дай це! Це!..” [55;14].
Франко вказував на схожість поезії і сновидінь, помічав характерні спільні для них ознаки: предметність і яскравість образів, аналітичний характер зображення (образи розвиваються в часі), легкість асоціацій. Особливо важливою ознакою є символізація понять. “Поетична так само, як і сонна фантазія на любить абстрактів і загальників і залюбки транспонує їх на мову конкретних образів” [75;113]. Часто ці образи надзвичайно далеко стоять від тих абстрактних понять, які вони символізують. Поетична фантазія, використовуючи спогади, що їх зберігає “нижня” свідомість, будує свій особливий світ. Цей світ живе за законами дійсності, яку відображує, і водночас за своїм внутрішнім законом - законом високого перетворення життя, домислу, якщо хочете - “міфа”.
Якою б не була поетична уява, вона обмежена досвідом, записами пам’яті і в значній мірі залежить від здатності вдруге пережити все пережите. Ця здатність властива кожній людині, в творчій діяльності набуває цілком особливих форм, є психічним станом, що супроводжує репродуктивне переживання і називається натхненням.
В художньому відтворенні пережитого величезну роль відіграє асоціація, вона заступає докладні і громіздкі описи. Народжується ряд нових естетичних засобів, основа яких - пропуск, який заповнює асоціація.
Тут варто сказати про асоціації, символи, образи, оскільки вважаємо ці поняття дуже характерними і важливими для розкриття поетичного світу Тараса Мельничука. У його віршах живуть і розвиваються образи роси (символ очищення, правдивості), гір (рідна земля, твердиня, яка є опорою в найскрутніші хвилини), пташок (уособлення стрімкості, пристрастей), трав і квітів (усе живе, що має душу і дороге до безмежжя). Поет говорив, що у росі, мов у краплині, відбувається весь світ, наші почуття, наші думки, наші страждання. Вона - лікувальна купіль на світанку, що зцілює від екземи та псоріазу. Образ роси у віршах Т.Мельничука з’являється в різних іпостасях; але всюди містить основну символіку - чистота, зцілення.
Так, у поезії “розкрий своє лоно...” проходить асоціація роси з дівчиною, яка “співала на гітарі”:
. . .
він першу-ліпшу зірку цілував
й вона страждала
бо не було у них дітей
лише роса співала на гітарі
і гнались юнаки
за дівчатами
як коні що сміються...
[46;32].
Незбережена цнота, яка стає причиною безплідності, відчаю чоловіка і жінки - це мотив, який вдало відлунюється одним символічним рядком: “лише роса співала на гітарі”. Уже йшлося про те, що образи поета наскрізні, тобто об’єднують вірші в єдине ціле, відбиваючись у них якоюсь одною деталлю, рисою, гранею із множини інших. Як от у вірші “сидить дощик...” той самий образ роси, але уже несе інше ідейне навантаження, задля цього відкривши іншу свою змістову сторону:
сидить дощик
у гаї гаї
та росу робить
крап-крап
крап-крап
Яке тобі росо дати серце
Щоб не розірвалося
а дай мені серце
зелене як калина
а дай мені серце
солодке як Україна [46;78].
Як бачимо, тут згадуваний образ асоціюється із новим життям, появою маленької істоти, якій душу, серце дається з неба. За віруваннями наших предків вода має здатність запам’ятовувати інформацію, можливо, десь звідси автор бере ідейну наснагу для останньої строфи вірша: серце виповнене любов’ю до України, її краси матиме силу знести, стерпіти, пережити долю, призначену йому і українській нації.
Та ж таки дівоча чистота. непорочність розкривається за допомогою символіки образу роси в поезії “присядь зайчику...”:
присядь зайчику
біля суниці
черлена ж
аж лапку пече
ти все ж таки мужчина
хоч і косити не вмієш
а трава аж під росою
а трава аж під косою
бо ж дівчина [46;103].
Тут розвивається ще одна значеннєва лінія цього образу - “трава аж під росою... бо ж дівчина” - звичаї, усталені міркування людей щодо цноти, невинності переносяться у середовище, сферу існування природи. Дійові особи вірша - зайчик і суниця, трава, яка “під росою”, ріка, яка “давно вже замужем”. Поет одухотворяє природні явища, тварин, надаючи їм специфічних людських рис. Вірш має у зв’язку з цим настрої захоплення минувшиною, обрядами, віруваннями і традиціями свого народу.
А ось у поезії “Задзвони мені, росо, на сінокосі...” образ роси символізує розраду ї уже можемо підкреслити, що як і в багатьох інших творах, тут він вживається у поєднанні з словом “сінокос” (раніше були “трава”, “коса”), яке містить у собі міфологічний код смерті (згадаймо хоча б образ Смерті з косою у вертепі). Аналізований вірш містить розгорнуті сторінки історії: нищення людей, які не хотіли коритися, не бажали забути свої традиції, мову, мріяли зберегти набуте прадідами для онуків. Уже перший рядок поезії працює на розкриття ідейного задуму і дзвін роси - інформація, спогади, історія, яка міститься у правдивих краплинах цілющої води.
Самобутність світу художніх образів Т.Мельничука визначається певною мірою і властивим гуцульській міфології анімізмом усього сущого в природі. Чи не тут джерело улюбленого митцем художнього прийому - одухотворення природи, персоніфікація її явищ. Усе життя гуцула - від колиски до домовини - міцно переплетене із життям довкілля. Тим-то й у поезіях Тараса природа ніколи не лишається байдужою до людського смутку чи радості, горя чи щастя. Ліризм його закорінений у гармонії внутрішнього світу героїв і довкілля. Як от у поезії “а ще трави мої не скошені...” духовний стан, самопочуття, життєствердні настрої персонажа передаються природними явищами, ознаками:
А ще трави мої не скошені
І дороги в клубок не змотані,
І земля, як весільне запрошення -
З пшеницевою позолотою.
Над моїми скрипками манливими
Ще смичкові покручувать вуса.
Під моїми хмільними калинами
Ще дівчатам губити буси. [54;107].
Щодо одухотворення природи, неживих предметів, варто зауважити, що цей прийом автор використовує і задля побудови нового омріяного світу:
. . .
а на столі хліб
у мережаній сорочці
і під стріхою
ластівка будує собі
маленьку Україну [46;109].
У цьому світі діють людські закони, однак тут вони сприймаються відсторонено, тому дивують, бентежать, стають незрозумілими, а деякі - взагалі не піддаються логічному осмисленню, як-от у наступній поезії:
сокира птахою
поклонилася
сокира
на маленьке деревце
помолилася
поможи боже
[46;99].
Уже дещо було сказано про образ птахи у поезіях Т.Мельничука, тут ми можемо помітити нову значеннєву лінію - невпинність, швидкість. Сокира і птаха - два, здається, несумісні поняття, чому ж автор ставить їх у один рядок як порівняння? Чому сокира (знаряддя страти, вбивства) набуває людських рис, душу, бо ж отримує вміння молитися, просити чогось (здобувати енергетику) від створеного божества? І для чого - для страти, вбивства. Чи можна було виразніше розкрити суть людського життя, жорстоких взаємин, коли на трупах будуються держави-загарбники?
Тут варто розглянути погляди автора на Бога, вірування. В аналізованому вірші відтворено реліктові вірування нашого народу: перед початком нової справи - просити допомоги у Творця. Але є й інші грані цього образу у Т.Мельничука:
Я вірю сьогодні у Бога,
В огнистого бога любові,
Гіркого, неначе сіль.
Той бог по ранній росі
До мене прибіг,
Але не поміг -
Не зміг.
Боже любові,
Зі мною будь,
Лиш не нашіптуй:
“Забудь... Забудь!..” [54;90].
Отже, віра поета є непостійною. Це підкреслюється словом “сьогодні”. У вірші із загального поняття про Бога виокремлюється давньоязичницькі вірування, які творять в уяві образ бога любові “гіркого, неначе сіль”. Такі характеристики зумовлені досвідом життя, стосунків із Жінкою.
Для поезій Т.Мельничука є типовою поява образу Жінки в різних її іпостасях. Уже досліджувався образ матері “канібалістської” (“Ви йшли на мене...” - “ви йшли...”), що є втіленням архетипного Жаху (її обличчя втратило риси специфічно індивідуальної окремішності, воно кровоточить, стає суцільною кривавою плямою) [29;73]. Окрім таких трактувань Жінка являється в поезіях Т.Мельничука і в еротичних видіннях:
Білі руки -
Тихі муки,
Ноченята вій
Ти казала,
Ти благала:
“Не смій...”
Ти не знала,
Не гадала,
Що так добре вдвох:
Ніч сміялась,
Ніч ридала,
І був теплий мох. [54;91].
Окремі штрихи, деталі вимальовують образ милої жінки, коханки, яку зваблює ліричний герой. Або ж далі маємо Жінку-матір, яка стає убивцею свого “первозачаття”:
Первозачаття
В собі убила
Неначе відтяла руки
Відрізала крила. [54;118-119].
Гріх, вчинений нереалізованою матір’ю порівнюється із відрізаними крилами, втятими руками. Тут виникають асоціації з образом птахи, для якої втрата крил - беззмістовність, нереальність життя, існування. Візії жінки, її приваб, виникають у поета навіть стосовно підводного світу:
Коротка чеснота плать,
Юпок цнота розпалена.
У морі краби сплять
З німфами на пару. [54;118].
Як бачимо, метафорами “чеснота плать” і “юпок цнота” та людськими якостями, які приписуються морським жителям (“краби сплять з німфами на пару”), автор творить образи жінок-спокусниць.
Ще одна грань образу Жінки-дівчини-нареченої залишила свій відбиток у поезії “Смеркає птаха на холодному гіллі...” [54;42]:
Смеркають жовті гарбузи і голубі криниці,
Гудуть стодоли від танцю, як від танків.
Зоріють молодиці, мнуться плисові спідниці
І розплітають косу дівчини-відданки.
Це вечір хмелю, пристрасті, крихкого кришталю,
Коли світають дух і плоть, й дівочі перса,
Це вечір, коли хтось учинить, може, перелюб,
А хтось когось світанно поцілує вперше.
Штрихи образу Жінки-дівчини уже намічено у проаналізованих поезіях, однак тут маємо більш деталізовану характеристику з елементами обрядовості (перша шлюбна ніч, розплітання коси, весільні забави). Остання строфа вірша окремими деталями (“вечір... крихкого кришталю”, “світають дух і плоть”, “хтось когось світанно поцілує вперше”) доповнює і увиразнює цей образ.
Можна зауважити, що є змістовні лінії образу Жінки-покритки, запроданки, яку доля занесла до чужини і змусила виношувати “зародки рабів” (поезія “Спить степ...” [46;51]), образу-узагальнення Жінки, яка органічно поєднує в собі вражаючі риси:
А я - любив. Я вмів любити.
Я вмів віддатися сповна
І якщо славлю якусь мить я -
Лиш ту, коли була ВОНА -
Любаска, жінка, баламутка,
Чи навіть ненависна твар,
Яка в цій сірій каламуті
Віддати вміла тіла жар. [54;109].
З уже проаналізованих поезій більшість можемо віднести за ідейно-тематичною класифікацією до інтимної лірики. Хоча, поезія Т.Мельничука різнопланова, тобто є вірші і на громадянську, і на пейзажну та філософську тему.
У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя (згубні наслідки війни, цивілізації, жахіття, винищування людей за власну думку, волелюбне слово, за бажання мати незалежність для свого народу), оспівуються постаті видатних історичних осіб (часто зустрічається міфологічний образ Ікара, казковий Мольфар, який будить національну гідність).
Як-от у вірші:
Падай, Ікаре...
Не мучся даремно.
На падіння право
Заслужив ти летом.
І вже назустріч тобі
Летять дерева
І птиці, і люди!..
Ікар не чує.
Ікар витирає сльозу,
Щоб не впала разом із ним
На планету. [54;108].
Автор співпереживає із духовними пориваннями героя, співчуває йому, вбачаючи його намагання марними. Читач може помітити спорідненість ідейних мотивів лету до сонця (символ правди) із творіннями митця, призначеними відобразити складні суперечності життя, затаврувати їх або ж возвеличити. І як Ікар, поет вимушений вистраждати болі народу, “витерти сльозу” з вірою в те, що його подвиг, лет душі, спонукає подивитися на небо (символ волі) зневірені очі нації, її провідників.
У філософській поезії Т.Мельничука порушуються проблеми буття людини і суспільства. Скороминучість і марність усього сущого на землі, і водночас неповторність кожного “дня грядущого” який дасть життя новим “проліскам, симфоніям, містам / й Прометеям...” - ідейна тематика наступного вірша - філософії буття:
Хай живуть сніжинки, що летять у завтра,
Хуртвоно, дужче хуртовинь.
Кожного колись чекає захід
Під пучком кощавої трави.
Він і ти, і я - усім одне спасибі
І платня усім одна і та ж.
Грай же, поки не погасла в скибах
Твого сонця скрипка золота.
Грай красиво, на високій ноті
Ув ім’я своє й ім’я других,
Де у зірки клен купує злото
Й височать собори, танки і стоги.
[54;154].
Рука поета-мислителя вбачається у останньому рядку вірша: “й височать собори, танки і стоги”. Людські творіння різного плану і сенсу тут поставлено в один рядок. Ми будуємо собори - символи святості, духовності, ведемо війни - нищення, заперечення життя, існування та стоги, які є життєствердженням. Поєднання несумісних понять, як уже було зазначено - одна із характерних рис світобачення поета, що розкривається у більшості його філософських віршів:
Слова сьогодні - мертві.
Не конче слів.
Долю читайте
По реактивних хрестиках в небі.
Хто хоче жити - нехай живе
А хто не хоче - устигне вмерти.
Та це не нове. [54;119].
Простежується та ж тематика, що й у попередній поезії, однак тут маємо більшу художню довершеність, лаконізм фраз, що створює насиченість ідейного змісту.
У пейзажній ліриці Т.Мельничука чи не найбільш помітний весь розлогий світогляд його поетичної гуцульської душі, любов до кожної травинки, пташки, до України. Яке чудове бачення зими маємо у вірші “В грудні гори - верблюди білі”, де автор стан природи вміло поєднує з ліричним настроєм героя (однак не можемо сказати, що вони є суголосними, цю думку заперечували б останні два рядки поезії):
В грудні гори - верблюди білі.
В грудні в горах - радість морозна.
Завмира в снігових обіймах
Чорний дуб при санній дорозі.
Вовчий слід прошмигнув напоперек
Дзвін малинових китиць на конях.
І летить земля білопера,
Як висока чайка - півколом.
І нічого в зими я не прошу,
Тільки дзвонного лету в засніжжі
Й щоб не скоро ця вічна пороша
Замела очей моїх ніжність. [54;113]
Є в Т.Мельничука і поезії, де пейзажні мотиви переплітаються з філософськими:
За мною гори, як сині горни
А десь там черес та синій верес
Замерзли в лісі білі легорни -
Замети, сховані під берест.
За мною зорі й літа прозорі.
Переді мною - чи лід... Чи цвіт...
Нап’юся з березнями березолі -
Чумного хмелю летючих літ.
Нап’юся зараз. Нап’юся зараз.
Нап’юся назавжди... Чи на мить...
Чиясь узавтра погасне ватра.
Але сьогодні - ще горить! [54;107].
Як бачимо, перша строфа - цілком опис пейзажу, а дві останні - духовне переживання своєї молодості, чи навіть уже зрілості ліричного героя, який прагне прожити кожну мить свого життя так, щоб увіковічнити її, поки “ватра.. ще горить” - яка чудова символіка буття людини на землі. В останній строфі маємо словоповторення “Нап’юся зараз”, “Нап’юся назавжди”, які підкреслюють ідейний задум поезії - не змарнувати жодної хвилини свого життя.
Особливу увагу ми хотіли б акцентувати на інтимній ліриці Т.Мельничука (уже згадувалося про образ Жінки, яка являється для поета в різних іпостасях). Варто зауважити, що особистим переживанням ліричного героя відповідають настрої природи, тобто іде тісне переплетення з пейзажною тематикою:
Вночі яблука прохолодні,
Як щоки милої з морозу.
Так і хочеться поцілувати.
Та милу давно цілує інший
У білостінному місті.
А мені лишились
Прохолодні яблука з морозу. [54;134].
Мотив втраченої любові, остилих почуттів має своєрідний відповідник у природі - “прохолодні яблука з морозу”, який гостро передає душевний розпач автора.
Експресивністю сповнені рядки вірша “Заночуй мене в себе до рання...”. Тут розкривається непостійна душа поета, яка шукає натхнення у інтимних стосунках з жінкою, яка для нього “не перша... й не остання”, але до якої відчуває жагу кохання:
Заночуй мене в себе до рання,
Дай напитись жаги із зіниць.
Ти не перша моя й не остання,
Може, стрінемось ми ще колись.
Я для втіх постійних не створений,
Як і кожен, хто вічно в путі.
Та хвилюють мене ночі зоряні
І ріки золота золотінь.
І сповняють живою жагою
Твої очі і груди, і сміх.
Дай набутись мені із тобою
Й знемогтись від таємних утіх. [54;109].
Поетичний світ митця надзвичайно розлогий, широкий, в ньому немає ні часу, ні простору; він ширяє у віках, у наших віруваннях, легендах, - це той світ нашого національного буття, космосу.
Він свідомо прирік себе до отого фізичного страдництва в ім’я наближення України до тієї суті, до тієї відкритості, яка міститься хіба що в релігії.
У Т.Мельничука превалює у віршах трагізм, але це світлий трагізм, що нас піднімає, окрилює. Митець прагне, щоб поезію його сприймали не як біографію, а тільки як поезію. Він був занадто вільний - творив поза цим світом, зовсім не працював на біографію. З його страждання, великого незмірного болю народилася справжня поезія.
А ось що говорить сам Тарас Мельничук в одному із інтерв’ю українському телебаченню: “Поезія для мене - усе. В усьому живе поезія - тільки треба побачити, почути її звуки, сконтактуватися з нею. Поезія - це та енергія, енергія, я б сказав, десь усього людства... це є щось таке глобальне і разом з тим це є Людина, це є Я” [27;4].
Поет, який нічого не знав, і навіть не підозрював, що в країні є політв’язні, зізнається про свій шлях у літературу і як влада позбиткувалася над ним: “Арештували мене 24 січня 1972 року. Під час слідства - звинувачення було... стаття 62. Це - антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву, повалення радянської влади. У чому ж це повалення, що я так глибоко підкопав під радянську владу, що повалити міг її, таку могутню, підперту тисячами танків, ракет, міноносців?... а це було - вірші. Одним словом, звинуватили за поезію, за слово. За рідне слово...” [27;4].
Т.Мельничук завжди висловлювався гостро і категорично, різко і відверто. Від першої своєї поезії він уже належав часові, літературі, оскільки матеріалом для творчості були складні перипетії власного життя.
Його вірші - це і глибоке розкриття руху репресивної машини, яка не зупинялася перед нищенням людей фізично і морально. Багато потрапивши в її млинове колесо, канули в безвість, а ще більше - жевріли і скніли в сирих, тюремних камерах, чекаючи на виснажливі допити, і не кожному вдавалося вистояти і не зрадити друзів, рідних, самого себе...
Т.Мельничук, як ніхто інший знав і бачив душі цих людей, щоб зрозуміти це, варто лише прочитати такі рядки: .
.. В Златокиєві спить
Богдан
А в зоні, в зоні
мені сняться
українські зорі
і вишнева українська
мова
Місяць млинове
колесо крутить
меле напитись життя
безшумно спускаються
трупи у землю
сходами в небуття
В печерах камер щурі
і люди
ковтають ночі миш’як
а місяць петлює
а місяць петлює
світлочервоний мак
віддихались хмари,
а за парканом
Зшивають кулі
листок до листа
в печерах камер мертвий
камінь
і на той камінь
стікає рука
рука тече, як ріка
рука виповзає з-за грату
рука підкрадається
до листка
і просить його за грати
а листок не хоче,
бо ніч серед ночі,
бо ніч серед ночі,
і зорі сплять
бо місяць сокиру
бронзову точить... [27;5].
Кожне слова цієї поезії є виболеним, вистражданим, випромінює любов до рідної України і, водночас, ненависть до її байдужих синів-блюдолизів, царських поплічників, які віддали своє націю у підданство, духовне і фізичне понволення. Поезія є глибоким розкриттям коренів того зла, яке творилося в період Розстріляного Відродження: “... спускаються трупи у землю сходами небуття”, “на той камінь стікає рука”. Це крик душі кожного ув’язненого, що відізвався у роз’ятреному серці поета, він створює ауру жаху, відчаю, сповнений гротесково-трагічної іронії.
Варто зауважити, що аналізований вірш, як і багато інших, не містить прямої вказівки на те, хто ж є вбивцею, кого вбивають, і за що. Асоціативність є характерною рисою Т.Мельничука. Але читачеві, добре обізнаному з трагічними сторінками історії України, не буде важко побачити між рядками образи цих катів і людей, які “ковтають ночі миш’як” (характерна ознака брудних камер і нервового вичікування у них свого присуду).
Поезія наводить на думку, що її автор справді став голосом свого народу, рупором, який ніс до вух світової громадськості криваві рядки про його поневіряння по тюрмах за небажання рабської покори, волелюбність, що не давала зігнути спину для побудови світлого майбутнього Радянського Союзу. У поета є “Клич до Мами-України”. Це один із тих листів, що ходили у народ і осідали наче листи до матері. У ньому глибоке синівське почуття, розпач і біль душі поета-політв’язня:
Мама післали свої
сльози
Сльози вмерли на морозі
Мама прислали своє
серце і життя
Чужинець в зону їх
притяг.
Кричало серце до безтями
Серце мами.
Т.Мельничук писав ночами по десять-дванадцять і більше віршів. Будучи за ґратами, просив не шматок ковбаси, пачку цигарок, а зеленої трави, зеленого листя, бо там довкола все сіре: і мури, і одяг, і обличчя... Уже в цих деталях випромінюється світла душа поета, який справедливо зазначав: “Слово має бути осяяне лише духом святим! Для цього, правда, і душу треба тримати святою. Бодай на години письма... Тоді почнуть отворятися світи... До того вони завжди замкнені” [55;16].
Дехто розділяє його лірику на інтелектуальну, емоційну, інтуїтивну (залежно від особливостей її сприймання) [1;8]. Інтуїтивну поезію Тараса майже неможливо пояснити логічно, вона вражає несподіваною метафорою настільки сильно, що довго не можеш отямитися:
на світанку засудили
росу на смерть
і повісили на траві. [46;37].
Воістину почуваєшся на межі божевілля, заглибившись у такі рядки.
Задля осмислення світоглядних позицій поета ще раз повернемося до трактування понять Віри, Надії і Любові у його житті. Ці три зорі були провідними у творчості Т.Мельничука, водили його по важких скрижалях життя, давали наснагу до чогось високого і знаменитого.
Чуйте
не катуйте
Я двигаю хрест
ризи мої
Загубив усевишній
у тундрі
ризи воскреснуть
бо Христос
воскрес. [13;39].
Поет відчував свою місію провідника, проповідника слова волі, часу, буття, знав, що слова його воскреснуть і відізвуться невгасимими почуттями в душах сліпців упокореного народу, хоч і з запізненням:
Воскресіння прийшло з
запізненням
В час такий без мети
воскресають
І нехай. Убиваю зневір’я піснею
Вірю тільки в чуттів незгасання. [13;39].
В основі поняття і осмислення Віри Поетом - роздвоєння, яке було притаманне йому впродовж всього життя: з одного боку прагнення піднятись на вершини духовного осягнення світу, а з другого - бути людиною з її матеріальними щоденними реаліями. (Мається на увазі прагнення засвітити родинне вогнище: створити міцну сім’ю, виховати дітей).
Віра допомагала Поетові створити собі певний і доступний тільки йому Світ, в якому він садить свій Сад, в якому є все, чого так бракувало йому у знедоленому й холодному житті: і дерев, які плодоносять навіть взимку, і золота рибка як тотем, оберіг звичаїв і традицій гуцулів, і олені з оленятками, коні з лошатками, коники-цвірконики, трудівниці-бджілки, гуси-лебеді, чайки, перепілки.
У створених ліричних світах Поет знаходив порятунок від страшних снів, кривавої дійсності, бачив себе господарем на своїй землі:
. . .
В мене ланів,
в мене пшениць
Як срібла-золота
по всім світу.
За сто чужинських
зоряниць
Я не віддам
й вишневу віту. [13;40].
Віра допомагала Поетові розірвати колючий дріт на чистому небі і вивести Слово з ув’язнення, бо розумів, що:
... якщо поет не вільний,
То будь проклята воля та,
Що заставляє жить подвійним.
Важким, як чорний хрест, життям. [54;48].
Віра витворила в ньому громадянську мужність, додавала сили для самопожертви, допомагала нести свій хрест і не втратити себе як особистість. Любові до України, надії на світле майбутнє своєї держави, нації, поетові вистачило, щоб зігріти, оживити кожен рядок свого вірша, щоб зарядити поезію животворною енергією душі, отого малого космосу. Т.Мельничук знав, що дорога на Вкраїну важка і терниста, але знав також і те, що лише там його Слово і Дім:
На Вкраїну дорога моя, на
Вкраїну -
З усіх безнадій і надій,
Чи то в чорну, чи в ясну
годину,
Бо там Слово моє і мій Дім.
На Вкраїну дорога моя, на
Вкраїну,
Камениста, тернова - іду все
одно,
Людині дано одну
Батьківщину -
Серце одно. [54;26].
В перемерзлих таборах поет жив надією повернення до матері, до України. Мав сподівання, що все-таки виборсається на волю, а там Словом проб’є кригу зневіри і занепаду, підніме зі сплячки земляків, розбудить їхні національні почуття, бо ж знав:
Той іде, хто боїться застою,
А іде - до чогось дійде.
Хто не вірить в залізні устої -
У тумані повік не впаде.
Той іде, хто веде за собою,
Хто веде. [54;106].
Оберегом від падінь і небезпек для Т.Мельничука була любов, що оповила його душу до безмежжя. У полоні її гарячих хвиль він стверджував: “Земля від ЛЮБОВІ не втомлюється”. Поет пізнав це почуття настільки, що вже не зможе вбити й найменшу комашку. Навіть росу збудити на світанні йому не вистачить сміливості.
Забилося серце вишні...
Хтось до сонця
дійшов...
Земленько, будь тепліша!
Люди, будбте ніжніші -
Сильніші!
Народжується ЛЮБОВ. [13;40].
Можна стверджувати, що вся творчість і життя Поета є вченням про Життя і всій його повноті і в духовній насиченості.
Отож, рядки, породжені стражданням і болем, сповнені любові до всього живого, крику відчаю, прохання зупинитись перед вбивствами, руйнуючою і всепоглинаючою цивілізацією вражають ще й своєю символікою, асоціативністю, багатогранністю образів, ритмомелодикою, структурною довершеністю.