СПРОБА СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ЗБІРКИ "ЧАГА"
Зворушлива історія цієї збірки (її рукопис був ув’язнений і перебував під недоступним спец замком понад двадцять років!) спонукає передусім до роздумів, які викликають приплив громадських почуттів. Бо є своя приваба й в осмислені афористичності мови. Бо й справді, “що вільний справді той на світі, Хто за свободу повстає”, як щиро й те, що “хто народивсь для України, Той народивсь для боротьби”, бо “Чим раб нижчий - тим імперія вища” - рядки поезій збірки.
За хвилями бунтарського настрою у творах цієї книжки не можна, водночас, не побачити й не відзначити щедру й ніжну ліричність (“під льодом річка співає”, а “… у калиновій росі тремтять дзвіночків сині вії”).
Привертають увагу закорінені в назбагненний прасвіт народної душі поетичні образи, психологічність почуттів. Тарас Мельничук вільно володіє рідкісним умінням дати відчути в повіву леготу подих морської глибини. Слово, образ, мов коштовний камінь, відсвічує багатьма гранями. Нерідко можна подивуватися, як у його поезіях особливо навантажено звучить неповнозвучна рима, мріють синій і золотий кольори, чи захоплює своєрідний ритм мови, в якому оживає відгомін душ предків, народнопісенного ладу (“Плаче-кигиче гуцульське сонце”, а “гуцульська древня журними губами співає про Довбуша”, “А кожне серце - про Вкраїну”). В роздумах-почуттях про найбуденніше, а водночас - і вічно значиме, поет пише про батьківську хату, “до якої у снігопади гріє душу вишневе село”, дає і свій заповіт: “Побіліть її, мамо, Хай іде собі в далеч століть”, “освячена синім дощем…”
Отже, сім’я-родина, домівка, дає людині не тільки власну гідність, успадковані традиції, батьківський дух, а й передає немовляткові предковічні рідні звуки... без цього підґрунтя наплив творчих думок і вибух почуттів не зможуть знайти своє повносиле вираження в художній мові. Не дивно, що знаючи, яку роль відіграє і яку силу має літературне слово в історичній долі народу, гнобитель завжди кував на нього ярма-кайдани.
Збірка поезій “Чаґа” була написана на межі 60-70-х років і стала відчайдушним проривом у майбутнє, а водночас принесла своєму автору три роки позбавлення волі і стала речовим доказом в судовій справі.
Судова колегія встановила, що “підсудний Мельничук Т.Ю., будучи незадоволеним радянською дійсністю по дріб’язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, напротязі 1965-71 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади...” [14;78].
Задовго до ганебного судилища в Івано-Франківську поет відчував, що на нього чекає, і тому-то не випадково записав у збірці поезій “Чаґа” відкритим текстом, вкладаючи в “Дух Кампанелли” свій біль і розпуку:
Проходиш крізь мури, тортури і кримінали,
Проходиш, немов крізь костри,
Крізь чужі прапори.
Покірного завжди топчуть
Чужі і свої вандали.
На непокірного завжди знайдуться
Диби і костри.
Кинувши мимохідь, що нема волі без “кресала”, стверджував: “і слово моє недаремне: Слово на те, щоб іскра жила”. В цьому був зміст його життя, безсистемного, неупорядкованого. Він сам не раз казав у колі близьких і друзів: “Мої вірші, супроти того, що я для іншого діла не знаходжу простору, - стали моїм цілим життям”. Прагнучи гармонії та рвучись до свободи, поет вигукнув з відвагою приреченого: “До смерті! Лише туди... Веди! - стоянням повні ми ущерть... назустріч смерть - смерть. Веди!”. Він не прикрашає веселковими барвами тяжку і суперечливу дійсність. Його порив до радості народжується з болю спотвореного життя: “З мішка вилізло шило і в серце. І в серце! На пустирі валують Пси паршиві”. В цих безвідрадних умовах “розмізерять душу чи стопчуть. Якщо в табуні, як усі, не заржеш - оббілують, - скажуть: «Ік чорту!»”.
Уся творчість Тараса Мельничука є своєрідним голосом сумління свого часу. Вона - свідчення не лише високої свідомості й історичного моменту, моральних завдань у твані тодішнього застою “світлого майбутнього”, а й пристрасна, фанатична проповідь, клич до духовного відродження нації. Відповідаючи на запитання власного сумління, “Коли поети стають великими, знаменитими, як пророки?” - відповів однозначно і точно: “Лиш тоді, як їх голос стане голосом Віку. Голосом роду, народу і світу широкого”. Він мав право сказати:
Я уставав.
Вставав і жив.
Вставав я за живих і мертвих,
За кожне сонечко роси, -
Й вкраїнський не умер безсмертник,
Вкраїнська не погасла синь.
Поет збагнув, що людина не може бути щасливою в царстві, де “Гуляють, бешкетують, п’ють, В барабани з цапиної шкури б’ють... Та у наших жорнах - Мелють наші душі”, тому він прагне єдності слова й чину:
Лиш так!
Шляхів немає інших,
Немає інших зір і вір,
Коли десь плачуть нині вишні,
То сльози світу - сльози й грози,
І тюрми й штурми... Йди ж на штурм!
Задля цього він поніс свій хрест на Голгофу. “Тарас Мельничук. «Чаґа». Справа № 37506” - названо машинописний рукопис на 429 сторінок, що опинився під арештом в кадебістських сховищах. Він обгорнутий коричневим лубом і скручений дротом. На титулі стоять два штампи: “Видавництво «Радянський письменник»” та “Спілка письменників України. Вхідний № 169. 15 квітня 1971 р.” Вихідний номер відсутній - репресивна машина суворо діє і тільки в одному напрямку, інакше й бути не може. Кожна п’ята сторінка рукопису таврована знаком ОНИЛСЭ. Що воно таке, мабуть і Всевишній не відає.
Закінчивши рукопис, Тарас відіслав його до ужгородського видавництва “Карпати”. Редактори завбачливо спровадили його до Івано-Франківська. Оскільки на місці не було першого секретаря обкому партії, рукопис залишили Степанові Пушику, котрий тоді працював головою клубу творчої інтелігенції. Пушик повернув її авторові, порадивши йому вилучити зі збірки “крамолу”.
Тарас, як і слід було чекати, знехтував порадою колеги і відіслав рукопис до Києва Олесеві Гончару. На жаль, Гончар, заклопотаний власними негараздами з романом “Собор” і, не читаючи “Чаґи”, відіслав рукопис до видавництва “Радянський письменник”, де й поставили вхідний № 169. А далі сталося так, що Тарас Мельничук і його рукописна збірка поезій “Чаґа” потрапили під арешт. Після першого ув’язнення поета звільнили, “Чаґа” ж і надалі залишалася у тюрмі. Потім було друге ув’язнення Тараса... Рукопис було звільнено аж у 1993 р., та й то, мабуть, лише тому, що роком раніше Тарасові була присуджена Державна премія ім. Т.Г.Шевченка.
На думку Івана Малковича рукопис “Чаґа”, опублікований друзями поета, є дуже слабеньким, і йому варто було б залишитися прекрасною легендою про дивовижний юнацький рукопис, який пропав з вини сатрапів... [35;11]. Але погляди різні, і багато дослідників творчості Т.Мельничука вбачають у збірці самобутнє виявлення таланту поета-романтика.
У “Чазі” є розмежування п’ятьох циклів, які відмінні за своєю тематикою (її визначають назви “DIES IRAE” (день гніву), “Чаґа”, “Леся”, “Флояра Мольфара”, “Просинець”). Окрім них сюди увійшли дві поеми (“Осанна” і “Калинові ключі”) та лірична драма “Зламане весло”.
До циклу “DIES IRAE” (день гніву) увійшли поезії, які можна назвати своєрідним пошуком істини, самого себе в цьому світі, у суспільстві. Т.Мельничук замислюється над своїм призначенням, місцем під сонцем, яке йому виділила доля, знає, “що небо і після мене засвітить зорі” [54;9]. Трактування себе надто різне, як-от у першому вірші циклу “Я - червь. Ти - червь” [54;7], або далі - “нуль - ти, нуль - я ” [54;8], або “я син протона” [54;11]. Із глибини самоусвідомлення автора як безликої маси виникає ідентифікація, розуміння свого вибору, неповторності, одиничності дій і вчинків кожного у цьому світі. Від такого пізнання Т.Мельничук переходить до вищого - відчуття самостійності українського народу, прагне пробудити жагу до національної ідентифікації кожного, хто є часточкою цього народу. Поет надто добре розуміє, до чого веде така розсудливість, його духовне багатство виривається Словом, щоб не занепали душі інших. Пророчими стають для нього рядки вірша:
Великі знали завчасно,
Що їх жде ешафот.
Великі без бою не йшли
На ешафот.
Великі спокійно не ждали
На шию петлі -
Її заробляли трудом,
Наче хліб, на землі.
Образ Слова досить часто зустрічається у віршах митця, як уособлення голосу народу, який мовчить, а душа його виливається у витворах співців. Звідси думка Т.Мельничука “раз є слово -Вітчизна жива” [54;14]. Протиріччям до такого висновку звучить поезія “Чесний ідальго. Наївний ідальго” [54;16], де автор із співчуттям дорікає Дон-Кіхоту (образ, за яким у світовій літературі закріпилося значення беззмістовності боротьби), що ніяк не може змиритися з дійсністю (уявною), і марно намагається її змінити. Романтичні настрої збірки особливо потужно звучать у першому її циклі. Поет відчуває себе чимось більшим, ніж просто істотою: “Я - людина, я - світ, я - народ”. Саме тому йому стає мужності повторити слова Гете “нема раба, понад раба, котрий вважає себе вільним”, які звучать докором гнобленій нації, Україні.
“Чаґа” - другий цикл поезій однойменної збірки. Автор сам трактує розуміння цієї назви у одному із віршів: “Чаґа - наріст на березі, чорний паріст кострубатий”. Проводяться паралелі: тіло берези (матір) - поет, чаґа (дитина) - слово. Цей наріст вибирає з дерева соки, а потім його зрізають, спричиняючи тим сим загибель обох. “Син берези - чаґа, силоміць одірваний од матері і порубаний людиною” - є лікувальним. Так поглиблюється розуміння ролі поета для народу, самоусвідомлення Т.Мельничука, відчуття цілющої сили свого слова, невідворотно призначення - вмерти, щоб відродити до життя душі інших. Настрої крові, смерті притаманні чи не кожному віршеві збірки. Автор засуджує війну, що нищить людей фізично і морально, докоряє можновладцям, які забули про свою тимчасовість, захоплюється красою рідної Гуцульщини, поринає у спомини про батька (“батька на розстріл вели полями...” [54;21]), його кузню (символ життя) - такі мотиви циклу. Цікавим є мислення митця стосовно “вільних віршів” (під назвою тут розуміється не ті рядки без розділових знаків, без обмежень римуванні); наскрізним образом восьмивірша є Слово, і чи не найвагомішими для нього є біблійні пророцтва:
І рече бог Єгова:
– Спочатку було Слово.
І одвічна сатана:
- А потім - тюрма. [54;45].
Остання репліка цілком визначає ідейний задум “Вільних віршів”: правдивим словам немає місця поміж людей, які живуть у царстві брехні, гіркий мед для поета у “гнізді ос” [54;45]. Заключним акордом циклу звучать рядки:
В усьому я і все в мені:
І швидкоплинне, й невмируще.
Йти по житті, як по вогні, -
І не стоптати білі ружі.
І зберегтися в чистоті -
У тій високій, в тій єдиній...
Щоб у кінці мого путі
Промовив клен: “Пройшла людина” [54;49].
Це кредо, з яким йшов по житті, не мінялося до глибокої старості Т.Мельничука. Мотив скороминучості життя є домінуючим для ранньої поезії автора, і майже непомітний він у збірці “Князь роси”, а в “Місячному інтермеццо” митець уже шукає порятунку від бистроплину життя.
Стислою характеристикою Лесі Українки, жінки, яка своєю мужністю, стійкістю у боротьбі проти духовного поневолення викликала неабияке захоплення Т.Мельничука, можливо, десь навіть наслідування є цикл “Леся”. Схематичними штрихами автор вимальовує образ славетної поетеси, підбирає своєрідні метафори, щоб відтворити її особистість: “Я щаслива, як без дитятка зоряна колиска” [54;61], бо ж колише Слово і який відчай охоплює її душу, коли “сплива у безвісті... життя”, бо голос її залишився непочутим. “Леся” - немов би монологи, у яких виливається біль душі письменниці від тяжкого жеребу, що випав на долю народу-раба. Вона переконана, що “людина кожна повинна мати своє сонце й слово” [54;57].
В цьому циклі з’являється образ білого лебедя (вірш “До Горація”), символіку його автор поглиблює у “Флоярі Мольфара”. Стосовно Лесі він асоціюється з маревом, незбагненним світлим майбутнім, нетривким, бо ж перевтілюється в туман і розсіюється. У вірші “До Горація” звучить та ж таки улюблена Т.Мельничуком тема призначення, тяжкої долі поета, який не бажає миритися з дійсністю. Образи човна (доля, вибір) і моря (життя, суспільство) також є досить характерними для митця.
Отже, цикл “Флояра Мольфара”, який свого часу планувався автором назвою цілої збірки, і в цьому вбачається романтика раннього поета. Перший вірш - своєрідний заспів до віршів, об’єднаних тут. “Я Мольфар - віра в безвр’ї... ” [45;65] - самовираження митця. Поруч з такими рядками образ білого лебедя набуває ще й значення палкого Слова, створеного, “щоб людина плакала вічно за небом і не жила черствим «треба»” [54;65]. Із сонця Мольфар черпає свою силу, “вічне проміння”; цей чарівник - “злий дух”, бо безмертний і недоступний для ворогів, як гори. Символічним є вірш “Каня”, де образ однойменної птахи, яка не хоче вичистити свою криницю, а пристосовується до чужої (“я до журавля придобрюся” [54;69]) асоціюється з народом, що не хоче вигнати ворога зі своєї хати, а шукає прихистку на чужині. Яка ж доля, покарання чекає таких перебіжчиків, блюдолизів? Як і птаха, вони чекають, що їм з неба капне.
У поезії “Червоний Чоловік” Т.Мельничук створює кілька символічних образів. Передусім образ Червоного Чоловіка уособлює божество, оберіг свого народу, його непокоїть “ на глиняних губах - безмов’я мови, а на губах барвінку - дух сивушний...” [54;69]. Тому він поставив собі за мету: “глевким дам гарт, беззвуким звуки, Сліпим посію зорі ув очах...” [54;70]. Червоний Чоловік асоціюється з міфічним образом борця за долю народу, Прометеєм. Україну уособлює молода вдовиця “як ягода, як зоря”, якій потрібен ще чоловік-цар ( підтекст: неспроможність самостійного життя, бо ж майбутній обранець, безперечно, диктуватиме свою волю, байдуже ким він буде “ чи стамбульський, чи московський”).
Оригінальною, самобутньою є також інтимна лірика цієї збірки. Ми уже згадували про образ Жінки у творчості поета, але стосовно циклу “Флояра Мольфара” маємо ще деякі міркування. Отож, що таке кохання для митця?
Воно веде,
Сліпить, знетямлює
Баламутить світом,
Нуртує водами талими
У світі рододендр,
У світі несталім.
Веде -
Чи перше воно,
Чи останнє. [54;88].
Підґрунтям сильного почуття обов’язково має бути взаємність, бо “Без неї не заквітне В руці рука...” [54;88], її вбиває зрада (вірш “Батогами морозів вицвьохкував грудень...” [54;89]). Однак не вся поетична лірика є суто особистісною (вірш “Цимбали грали, бриніли, бамкали”), а лірична драма “Зламане весло” - гірка сповідь Т. Мельничука, плач над зруйнованим родинним гніздом. Втрата коханої жінки, дитини призводить до того, що “смерклося життя”. Відчай провокує поета до висновку: “Якщо нема любові на весь вік - не треба й на хвилину”. На нього нахлинають спогади щасливого минулого, коли “Зернились пшениці... Я сина ніс...” [54;93]. Доля видається злодійкою, бо залишає митцеві тільки самотність, вкравши сина. Свою кохану поет засуджує за слова “Щастя хочу”, які стали її виправданням, поштовхом до руйнування сім’ї. Образ жінки порівнюється із вітрилом для якого потонув човен ліричного героя. Біль, розпач оригінально втілюються у відповіднику - “зламане весло”, що віддається коханій “щоб пливти в золоту далину” як порятунок:
Щоб, як звернеш у гавань райдужну,
Тебе горе моє в чорторий не знесло. [54;95].
Відгомін цієї невигоєної рани маємо у поезії “Колиска весняних дощів” [54;95] - це немовби казка на ніч синові, ліжко якого стало “колискою для весняних дощів” [54;95] - а далі у ній “колисався сніг” - асоціації зі сльозами знедоленого батька. Так з’являється у поезії настрої відчаю і самотності (порівняння себе з човном, який лишився весла). Жорстоким самоосудом звучить вірш “Так тепла хотілось моїй милій...” [54;96]:
Втрати... Втрати... Як це смішно й гірко:
Усього хотіти - й не змогти узяти...
Десь на мене плаче черешнева гілка -
Капають чеканням сльози в зяб.
Тематику останнього циклу “Просинець” визначають настрої відродження митця силою рідної природи, домівки, виникає образ легендарного героя, який летить до сонця і обпалює крила - Ікара, ідентифікація себе з ним. Але душу ятрить та ж таки невипоєна рана - втрата сина (вірш “Згоріло літо мотилем барвистим...” [54;100-101], “Синьо... Синьо...” [54;102], “Яблука соками дзвонять червоними...” [54;108]). І хоч як переконує сам себе ліричний герой, що “сум не випив мене до кінця” [54;113], що “кохання ще трохи зосталось” [54;113], загублених почуттів не повернеш: “і покотилась ген-ген любов остання, віра остання - моє яблучко дороге” [54;108]; або
Мені за тридцять. Я хотів би
Перш, ніж зогнити у тюрмі,
Твого навік святого тіла,
Яке ти держиш не мені
Все інше меркне, відступає
Перед жаданням плотських втіх. [54;109].
Любов, невипита до дна, є провідним мотивом поезій “Ввійди в мій дім, як у життя...”, “Я хотів би тобі присвятити...”. Спраглий від любовних почуттів автор заглиблюється у минуле, коли була дівоча цнота милої, нетерпляче чекання ніжності, “поле кохання і дум - без меж” [54;128], жінка-коханка і постіль на сіні (вірші “Переступити межу ненатлу...”, “Дівчині буде шістнадцять...”, “А я прийду...”, “Ти мені постелила на сіні...”, “Заночуй мене в себе до рання” [54;128-129]). Відгомін втрати сина у символічному образі яблука (порівнюється автором з дитячими голівками), джерелом такого порівняння, очевидно є відома у народі приказка “Яблука від яблуні недалеко падають”. Самовідтворення, продовження себе в дітях - ця тематика глибше звучить в “Місячному інтермеццо”, яке проаналізуємо далі. Мотиви кохання як скороминучої розваги, зникають у більш зрілих роздумах поета про це почуття, що є “таємницею двох” [54;137]; “Щастя двох - нероздільне...” [54;136], і зрада обертається плачем дитини і ревністю, яка “клекотить...усе життя” [54;137]. Останні вірші циклу містять домінуючий образ снігу - символіка зрілості духовної, виваженості почуттів. Поема “Осанна” - своєрідна хвала бунтівникам, згадуються видатні повстанці “Ганс, Джон чи Стах” [54;148] та поряд - той же страдник за гріхи, забуття народу - Христос. Усі вони вмирають за ідею, але дійсність лишається незмінною: “а свободи нема!” Митець розуміє, що “ніжності не любить вік залізний, йому треба танків - не роси...” [54;152], і це є безперечною істиною. Гірким глумом над долею народу Землі звучать слова:
Не помогли ліги націй, глузд, поети -
Народились стронції, Франко, трумени,
Скорпіони, гітлери, ракети...
Будемо героями і нарешті - трупами. [54;152]
Лірична поема “Калинові Ключі” [54;154-167] є підсумком цілої збірки “Чаґа”, вона озвучує усю різноманітність тематики, притаманну Т.Мельничуку. Ті ж мотиви втраченого кохання і дитини (вірш 13,14), буремність своєї епохи космосу, багнетів (вірш 1), спогади про рідний край, село (вірш 12) - і все це об’єднано:
Тільки тут, де сміх дітей і ранків,
Де ракетодроми й васильки,
Де матусі у старих кафтанках
І в нових - муштровані полки, -BR>
Тільки тут нам дано хліб і місце,
А допоки дано - не питай. [54;162].
Чотирнадцять віршів поеми і справді, немов зграя птахів-думок, спрямовані в одному напрямку: поет живе болями нації, України, їх ставить вище особистих проблем, сімейної драми.
Підсумовуючи уже сказане стосовно добірки віршів “Чаґа”, варто зауважити, що риси митця-романтика уже дещо затьмарюються в останніх її циклах, виникає ґрунтовна асоціативність образів, формується чіткість і лаконічність поетового вислову. Ця збірка стала своєрідною підготовкою, сходинкою до написання “Князя роси”.
У “Чазі” Т.Мельничук ще притримується строгих віршових форм і розділів, вправно римує рядки. Але далі розуміє, що для вираження своїх ідей, поглядів, лету душі, вони не є суттєво важливими. Тому подальші його розробки тематичних ліній, сюжетів уже позбавлені загостреної уваги на формі вірша (він користується тільки малою літерою, пише без розділових знаків).
Початки символіки образів, переживань автора, які мали місце у аналізованій збірці, знаходять ширший, багатоаспектний план вираження в творах, написаних пізніше. З-поміж них нас зацікавили ті, що увійшли у добірку “Князь роси”.
Отож цей “юнацький рукопис” створив твердий ґрунт для розвою таланту Т.Мельничука, хоч і має свої слабкі сторони. Серед них, на нашу думку є такі: надмірна прямота окремих віршів, емоційність, гарячковість, притаманна молодості, довготривале перебування у полоні власних почуттів (інтимна лірика є прикметною рисою ранньої лірики митця), скупчення думок різнопланових у одному вірші, це розмиває ідейний задум автора.