ОБРАЗНІ ВИМІРИ ЗБІРКИ "КНЯЗЬ РОСИ"
На думку багатьох літературознавців, складний поетичний світ Т.Мельничука найавтентичніше передає одна книжка - “Князь роси”, яку належним чином відредагував і видав І.Малкович у 1990 р. в Києві, а в 1992 р. Вона була відзначена Державною (тепер Національною) премією України імені Т.Г.Шевченка. Ця збірка - поетове самовираження, багатогранне, повне виявлення уже сформованого стійкого світогляду, відточеного слова митця. “Серце ж - ствердло”, - так сказав про себе в другій поетичній збірці “Князь роси” [79;15], яку видав на схилі літ. Успадкована поетом від історичного національного досвіду свого оду і народу (“землю батьків поклав мені Бог на серце”) світоглядна позиція, до того ж збагачена практикою особистісного розуміння власного “Я” в неспокійному світі (“і вільним стану, спершись на свій меч”), виражає одну з найголовніших передумов естетично-філософського спрямування його поезії. Кожен рядок “Князя роси” закликає до національного самоусвідомлення в безнастанному часовому русі, до самопожертви в ім’я свого народу:
болить мене доля
від дому до Дону
безсмертя болить
і сльоза
і грона соборів
й сто тисяч заборів -
й безлиста як воля
лоза [46;40].
Поет будує свій суверенний простір в контексті найнесподіваніших морально-етичних орієнтирів (“тихо скавулять кімнати // на ґратах / горицвіт зірок / у синьому горщику / несе янголам борщику / а година година хоче спати / звари мені вкраїноньку мати / зрубай мені голівоньку кате”, [46;135]).
Ота неймовірність, нереальність вислову є однією з найхарактерніших ознак художнього стилю Т.Мельничука, ба й більше - формулою його душі, відкритої для всіх, пульсуючої ритмом свого часу.
У збірці “Князь роси” поет спробував форму вільного вірша, і показав своє досконале уміння в такому віршуванні. Тут варто зазначити, що тоді в українській поезії існували лише певні спроби такого віршування. Однак, досконала форма верлібра, яку вдалося підкорити поетові, тривалий час не бралася ним до уваги, не ставала домінуючою у його віршах. Для верлібрових творів збірки характерні: ритмічна вивільненість, різноманітне інтонаційне варіювання, складна система ритмічних закінчень, взаємозв’язок і взаємозалежність метрико-ритмічних рядів між собою.
Вільний вірш Т.Мельничука відзначається введенням додаткових словесних акцентів в межах одного метрико-ритмічного ряду та пов’язане з цим членування даного ряду. Як правило, в цих поезіях не вживається розділові знаки, кожне слово (інколи сполука двох-трьох повнозначних слів) записується з нового ряду. Поезія ділиться на окремі частини, кількість рядків у яких може коливатися від одного до п’яти-шести. Інколи в поезіях наявна рима, і що характерніше для змістовної конструкції - поет римує слова задля досягнення ефекту спорідненості:
...
вертить цар залізне кружальце
а в кружальця
деренчать жальця
вжалить жальце у вію
і мамине серце скаменіє
і мамина голова
ляже на слізку в труну
а заберіть вицвілого царя
нехай я засну [46;137].
Як бачимо, тут об’єднуються слова “кружальце” - “жальце”, “вію - скаменіє”, “труну - засну”. Розглянувши семантичне навантаження кожного із слів пари, помічаємо деяку спільність їх змістовних ліній. Так, зокрема, символіка слова “труна” (або ж інше більш виразніше - “домовина”) - притулок для вічного сну, спочинку; воно римується із відповідником “засну”, що так само передбачає спокій, але не вічний, на певний час. Подібне переплетення семантичного поля і в слів “вію - скаменіє”. Чому саме у вію “вжалить жальце”? Проходять асоціації з невиваженими діями малої дитини (“вертить цар залізне кружальце”), яка по своїй несвідомості потрапляє предметами в очі. Образ дитини-царя підкреслюється і словом “мама” та характеристиками стосовно цього персонажа (“мамине серце скаменіє”, “мамина голова ляже на слізку в труну”), які вказують на жаль, відчай за вчинки сина.
Інтонаційні розтини порушують звичайний спосіб мислення, вичленовуючи окремі слова або сполуки слів, акцентують увагу читача на кожному зі слів, увиразнюють поетичне висловлювання:
мертві
я теж буду мертвий
беруся по тому
що куди не піду
не можу знайти
свого дому [46;35].
У цій поезії кожне виокремлене слово, вислів формують певну думку, яка наче й відмінна від інших, але водночас тісно пов’язана з ними. Таке поступове інтонаційне членування призводить до того, що виділене слово (або сполука слів) стає первісною ритмічною одиницею, здобуває синтагматичну самостійність.
Відсутність розділових знаків, інтонаційні паузи (поет виділяє їх графічно - інтервалами), виокремлюють слова, як поняття, символи, які несуть ідейне навантаження, роблять їх вивільненими від синтаксичної залежності (коли значення слів підпорядковуються, стоять у взаємозалежності). Можемо сказати, що семантичні зв’язки у таких віршах переважають над синтаксичними.
Синтаксичний паралелізм, анафори (словесна та звукова), повтори притягують частини позії одну до одної, але разом з тим кожна з них зберігає свою індивідуальність:
Не можна руту
Коренем перевернути
До сонця.
Бо рута не може
Цвісти і не гнутись
В чужому городці.
В чужому городці,
В чужому віконці
Рута, ой рута -
Як сіль у оці. [46;121].
Перший і другий рядок вірша римуються між собою, а третій римою творить семантичну єдність із третім рядком другої строфи (перші її два рядки неримовані). Але, незважаючи на таку об’єднуючу структуру поезії, перша і друга строфи залишаються самостійними, кожна з них є носієм окремої думки, спорідненої з ідейним задумом. Найбільш акцентовані слова “в чужому” (автор творить анафористичні повтори задля їх виділення), вони входять у складну систему образів вірша: неволя, втрачена домівка (“чужому віконці”), забута, переінакшена історія, культура (“руту коренем перевернути”). Результатом співставлення таких словесних сполук є синтаксичний паралелізм. Цікаво порівняти лексико-семантичну природу цих сполучень, адже кожна, фактично, варіює ту саму думку. Тільки на іншому щаблі. У третій строфі помітний неабиякий вплив фольклору: “рута, ой рута, - як сіль у оці” (є схожість, мається на увазі усталені порівняння, вигук “ой”, із народними піснями).
Розглянемо ще одну поезію із характерною ритмічною структурою, з системою послідовних взаємозв’язків:
при лихій годині
при чужій чужині
при червоній зорині
за воротеньками
калина стала
а там сидить смутонько
як батенько
а смертонька
як матінка. [46;93].
Тут маємо ще й мереживо звукових повторів - пестливі суфікси у словах “воротеньками”, “смутонько”, “батенько”, “смертонька”, “матінка”. А перші три рядки вірша емоційно об’єднує, увиразнює синтаксичний паралелізм. Символічні образи калини, смутонька-батенька і смертоньки-матері поглиблюють картину чужини, спричиняються до тужливих настроїв через втрату рідної домівки, близьких людей, природи України, яка є наймилішою для очей ліричного героя.
Проблема добра і зла, біль викликаний знищенням родинної хати, відчуття спільності долі народу з долею митця є визначальними для багатьох творів “Князя роси”. У віршах таїться надія, що зло не матиме майбутнього, бо не може бути людина “вічним самовбивцею” і носити при собі “ключі від смерті”. Врешті-решт вона повинна вичавити з себе раба, відродити своє людське єство:
і ниць падуть і люди й коси
перед ромашкою: - Прости!
і гострять зуби жовті оси
і золоті свої хвости
дівчата дзвонять спідницями
гарбуз ногами топче рінь
і над вечірніми женцями
пітніють тілом комарі. [46;85].
В поезії відчувається вплив Шевченка, а саме його вірша “Садок вишневий коло хати”. Тут є і дівчата, і женці, але замість хрущів дивним чином виринають комарі, які “пітніють тілом”, а Україна постає не у вишневих садках, але підпорядкованою ромашці “в білому вінку”. Дивне поєднання великого з малим досить часто зустрічається у віршах Т.Мельничука: “прикуте небо” [46;52], “до галер прикований Дніпро” [46;38], “запечені рушники” [46;107], “земля навколішках до паркану” [46;98], “синє море, яке крізь човен витікає” [46;41]. Цікавий прийом (“полон” великого тіла малим) створює образ руху, який має внутрішні перепони, природні явища тут персоніфікуються і сприймаються “технологічно нерозвиненою спільнотою” [74;122]. Така ж ідея у вірші “трави міцно // прикуті ногами // до галери степу” (Див.: “я князь роси...” [46;23]). Символічний образ трави поєднується поетом із долею людей, уярмлених на своїй землі, які, однак не рушають (відриваються) від призначеного їм місця.
Варто сказати, що Т.Мельничук підпадав під неабиякий вплив Шевченкового генія, у ньому знаходить порятунок від творчого знесилення. Адже це останнє покликання (віршування) завдавало чималих клопотів Тарасові. В одному із своїх інтерв’ю він згадував, що при написання творів почувався на межі людської сили, а потім “... вкрай був змучений, якби переспав зо три рази з якоюсь молодицею” [47;9]. І тут з’являється порятунок - дух Кобзаря, який проникає в розуміння світу, мислення, почуття Т.Мельничука, творить нову грань його поетичної індивідуальності. Із автобіографічних нотаток ця історія відома нам досить детально. Поет розповідає: “І раптом - Тарас. Уві сні чи серед білого дня - вже не пам’ятаю. Знаю добре, що не з’явився, а каже з мене: «Ти мусиш залишитися! Бо покликаний зробити ще не зроблене - врятувати Україну. Я - це ти...» Десь у такому плані, розумієш?.. Як мене те закрутило! Я ж перед тим великі роки кружляв довкола його віршів” [55;15]. Можемо говорити про спорідненість долі обох поетів, яким довелося терпіти муки заслань, переслідувань, нерозуміння світу за Слово, за правду. Як уже згадувалось, Т.Мельничук відсидів за ґратами двічі (майже 6 років життя). Цей період зумовив тематику “невольничої музи”. Деякі дослідники вважають, що без тюремних переживань не було б його поезії. Сувора дійсність витворила полігони відчуження для талановитих, інтелігентних людей, які не хотіли миритися з нею, а висували, тримались за свої гуманістичні ідеали:
вчуся в таборі
грати на бандурі
бо думаю собі
поки я в таборі
то хай хоч навчуся
грати на бандурі
і вчуся вчуся
а то у мене
нічого не виходить:
струни з-під пальців
тікають на Україну.
Такий сильний, буквально вибуховий акорд детонує в нашій свідомості з неймовірною силою, вириває з глибини історичної пам’яті сумні аналогії з долею багатьох страдників нашої літератури і культури.
Т.Мельничука ніколи не покидало бажання бачити, вивчати, спостерігати цей суперечливий світ і себе в ньому. Кожне його слово містить у собі думку, пов’язану з реаліями світу, піднесену до символу, наділену особливою експресією:
тонконогий сніг -
знову здоровий
уста гармати -
безсоромні
і стогін тягає
за коси землю
хвилину вбрали
у червоне [46;24].
Символіка слова “сніг” має семантичну спорідненість із словами “вода”, “роса”; та ж таки характерна риса Т.Мельничука - одухотворення природи (сніг “тонконогий”, “здоровий” - ознаки, які притаманні в основному людині), предметів (гармата має безсоромні уста), явищ (стогін, який “тягає за коси...”, і кого - землю). Створюється картина вбивства, сповнена людськими стражданнями, чеканням з надією на порятунок або ж на смерть. Рядки поезії видаються маренням божевільного, що аж ніяк не пов’язані із реальністю. Тут мова йде про нищення людей, націй. Тож як можна про таке розповідати, зберігаючи здоровий глузд, логічні міркування, висловлювання? Це була б розповідь не очевидця, не людини, яка зазнала утисків системи, зрештою, не люблячого сина України, це були б рядки не Т.Мельничука.
Гостротрагедійність є ідейною домінантою, на якій тримається все тематичне розмаїття книжки. Така правда віршів поета Гуцульського краю. У нього Всесвіт наповнений ромашками в білому вінку, “капає свічка сонця”, “горобці ліплять білу бабу”, “наступає ніжно та траву скромна по-жіночому бджола”, “корови щось шепочуть траві”:
несе себе небо в ліси
корови щось шепочуть траві
веслують бджоли з роси
і мед у них крапле з вій
дух суниць у джмеля на устах... [46;117]
Тут годі говорити про поетичну майстерність, - це вибух почуттів, творчої уяви людини, яка цінує найменшу травинку, в світі якої бджоли “веслують... з роси”, а процес випасання корів уподібнюється їхній розмові-шепоту з травою. Перед його поезією хочеться впасти ниць. І мовчати, вбираючи її в себе, відчуваючи себе в ній, а потім, прилігши на опалий листок, розглядати Всесвіт... Якою ж треба бути людиною, аби відчути душу найнепомітнішої істоти, явища, предмета, напитися чистої ранкової блакиті небес і всім своїм єством відчути біль:
Наступає ніжно на траву
Скромна по-жіночому бджола
Ти не плач, ромашко, я живу
І живе... архіпелаг Гулаг...
У нашому апокаліптичному світі щохвилини “губи рушниць ворушаться і сохнуть”, а ми, або як коники лежимо долілиць, “накривши собі голову сюрчанням”, або як собаки гавкаємо на волю, не знаючи, “що це таке”. І вже вся земля - “на краю землі...”:
сидимо на краю
землі
метляємо ногами,
а по безодні
іде
дівчина в білому
хто ж перший
наважиться
хто?!...
Символіка цього вірша значно глибша, ніж здається на перший погляд. Візуально виникає збірний образ безликих людей на краю прірви, які бездіяльно (“метляємо ногами”) споглядають означену істоту (“дівчина в білому”), що йде “по безодні”, рух вниз неминучий, але він стримується нерішучістю. Можна потрактувати образ дівчини поряд з словами “йде” (означник руху) та “білий” (семантичне поле якого містить значення чистоти, невинності) і як еротичний символ Жінки-незайманки.
Кожна із поезій Т.Мельничука носить своєрідний підтекст, як-от “прокинулась зірка” [46;111] - вірш, назва якого містить у собі смислову лінію, що цілком перетинає його, наповнює змістовно. У міфології наших предків зустрічаємо вірування: коли народжується дитина, на небі з’являється нова зірка, яка згасає по її смерті. Вплетення цього міфологічного коду ставить поруч минувшину і сучасність, коли “гвинтівка спостерігає за людьми”. У вірші виділено поетом три слова-символи: пограбовано (смерть), гвинтівка (вбивства), їх (людей), які несуть ідейне навантаження, розвивають одну з тематичних ліній творчого мислення Т.Мельничука - безглуздість нищення людей.
Складні випробування долі знайшли свій відбиток у душі поета, який вчився рости на камені і не стати ним. Він тривожиться за духовну екологію своєї нації, символічною загрозою для неї виступає хмара Чорнобиля, яка зависла над світом і зловісно провіщає: схаменіться, люди!
коли атом
говорить про м’яту
треба витатуювати
закарбувати
зарубати
на кістках імена
щоб можна було
пізнати
чия вина [46;121].
Т.Мельничука жахають процеси знеособлення людини, деіндивіндуалізації особи, зокрема у вірші “рухаюсь мало” людина уподібнюється рибі - символ безмовності. Відсутності опору, гнучкості. Слово “акваріум” має семантику обмеженого простору, на відміну від нього уособленням волі виступає море (“у вільному морі”) і уже обмеженням її є “гачок у губі”. Переконання гальмуються в останніх двох рядках вірша, які немов об’єднані, але ж виключають один одного:
я риба
я в морі
вільна риба
у вільному морі
на цементній підлозі [46;131].
Створюється образ того ж акваріуму, тільки трохи більшого (щось на зразок басейну), що символізує намагання “підігнати” всіх людей в одну ідейну рамку (дуже характерне для епохи письменника). Описом цієї епохи є цикл “ХХ вік” - протест, гнівний осуд “атомним реакторам”, автоматам, грі у шахи “на вибитих власних зубах”, вогню з кулемета, який “дають цілувати”, в “уральських заметах”, який відлунюється словами стійкості, завзяття, намаганням витримати усе до кінця, бо:
раз ґрати -
то ґрати! [46;118-119].
В наступній поезії йде логічне продовження змалювання буремного віку, коли від серця залишилось тільки “осердя”, а в грудях своє “кубло звів ненаситець” - невпинність руйнуючої цивілізації (“серце - мертве”, “сонце - вмерло”). Творить ся апокаліптична картина кінця світу і обрій стає “умоченим у кров” - символ заграви на вечірньому небі, який змістовно довершує картину епохи.
Варто зазначити, що збірка “Князь роси” прийшла до читачів у час, коли тоталітарна система відчула на собі стійкий наступальний опір національно свідомих літераторів, споріднених із ними патріотів із інших суспільних сфер, які впливали на дальший розвиток процесів духовного відродження, подій історичного значення, створення підоснов для українського державобудівництва. Літературознавчий аспект її дослідження полягає в тому, що розуміння її ідейно-художньої суті спонукає до деяких “виходів” у позалітературні істини, а відтак не зовсім піддається естетичним канонам розгляду (особливо в традиційній парадигмі вивчення української літератури).
Довге мовчання вибухає у збірці мудрим узагальненням або ж категоричним присудом. Декого свого часу насторожувала згадка про архіпелаг Гулаг, і символічні паралелі з історичним минулим України, бунтівлива епатажність фінальних рядків деяких віршів. Т.Мельничук не корився Системі, і цей імпульс бунту щораз частіше бився, повставав потужною силою опору у віршах. Поета-Громадянина обурювало українське шароване підлабузництво перед старшим братом, який за український гопак цинічно кидав жменю срібняків (символ зрадливості поза очі), і з відразою, на загал, відвертався від хохла, який ще й ліз цілувати руку “барину”.
Емоційною силою своїх поезій і чистотою образного самовираження автор відкриває нам душу переповнену безгрішною любов’ю до України, долю якой пережив і виболів. Бо життя його було ознаменоване отими “метаннями”, особистим імпульсом руху, що виявився максимально потужно у мові, в системі образів, котрі динамічно витворювались, поширюючись, здається, до безмежжя. І.Малкович доречно зауважив: “Усе своє життя, як той Марко Проклятий, він метається між Карпатами і Сибіром” [34;5].