РИСИ СВІТОБАЧЕННЯ "КНЯЗЯ РОСИ" У "МІСЯЧНОМУ ІНТЕРМЕЦЦО" -
ЗАПОРУКА АВТЕНТИЧНОСТІ ТВОРУ
“Палац у росині: Місячне інтермеццо” [49;3-20] - поема Тараса Мельничука, яка довгий час залишалася в учнівському зошиті з обрізаними полями обсягом у 26 сторінок. Цей твір має досить таємничу історію свого зберігання та розкриття для широкого загалу читачів.
Виринула ця поема із небуття завдяки людині, яка не побажала розголошувати свого імені. На сторінках рукопису було помічено відомий образ Князя Роси (яскраво виокремлений у однойменній збірці). Отож, виникло риторичне запитання, чи не друкувався “Палац у росині” раніше.
Судячи із здогадок, зошит було вилучено у Т.Мельничука під час одного з арештів чи обшуків. На “речдоказ” для підтвердження інкримінованих поетові “злочинів” він мало годився, і тоді, щоб не викинути за непотрібністю, хтось з людей, при тому присутніх, взяв його собі і тримав.
Інше припущення у поета С.Пушика. Слова поеми “Я вернувся до рідного краю”, на “волю”, можуть свідчити, що Тарас писав твір після першого або другого заслання. Існує припущення, що автор міг сам дати комусь з кадебістських кураторів прочитати підготовлений до друку текст, щоб бачили, що там нема крамоли. Такої “співпраці” вони, напевне ж, прагнули. Тобто зошит потрапив до людини, небайдужої до поезії або, принаймні, такої, котра відала про небуденний літературний талант автора “Палацу...”
Отож, повернувшись із небуття, поема була надрукована в Івано-Франківському журналі “Перевал” 1997 р. , № 2. Щодо часу написання, то окрім наведеної нами думки С.Пушика є й інша. Односельчанин Тараса, журналіст Д.Курищук, який друкував твори поета в різні періоди його життя, помітив деякі стильові відмінності початку поеми та її заключних розділів. Їх лаконізм є характерним для часів, коли Т.Мельничук повернувся з першого ув’язнення, в той же час початок більше нагадує молодого митця.
Літературні критики залишають віднайдену поему явищем не дослідженим. Хоча цікавими, на наш погляд, є художній аналіз поеми, виявлення біографічних елементів, прототипів героїні “Палацу...” Уже сама назва “Палац у росині” є досить символічною: така будівля видається нереальною для існування, а прохання про її створення тим більше звучать безглуздо. Хоча для людей духовно багатих, наснагу творити великі справи, крила для поезії дає Любов. Отож такий палац може побудувати тільки Князь Роси із достойною обраницею, не обмеженою житейськими проблемами, хоча б на мить близькості (духовної і фізичної), бо далі:
Ти віддалилась в ту хвилину
на даль таку,
на таку відстань,
коли немає ЖІНКИ -
є ЛЮДИНА [49;6].
З’являється своєрідне трактування образу Жінки-ЛЮДИНИ (об’єкт більш віддалений, позбавлений уваги, зацікавлення чоловіка). В поемі варіюється раніше вживаний в “Чазі” символ весла, ідентифікація себе з цим предметом, який має значення віддалення. Пальці коханої асоціюються з непостійністю, зрадливістю почуттів (маємо їх міфологічний код у весільних обрядах заручин). Ліричний герой замислюється:
Чому у неї
так багато пальців,
і всі вони
то виринають десь,
то потопають
хапають за дверну ручку,
неначе за весло?.. [49;7].
Дверна ручка - вихід, прагнення до віддалення, змін, які не є переконливими, твердими намірами героїні, це підкреслюється множинністю її пальців. Символи місяця, місячного світла мають свій підтекст у поемі: змінність (мінливість) світу, життя, нічні мрії-сни, які зникають з появою ранкової заграви (зорі). Спогади про уторопську оселю матері, що стояла на околиці Мальцево та про життя, яке замерзло там в снігу, відлунюють тематику невчасного життя. Але вони також стали символом охололих почуттів. Образ Жінки то з’являється, то зникає - асоціація віддалення не тільки фізичного, але й духовного, і розуміння цього призводить до гірких роздумів:
Любов моє взяла життя
й злорадно рвати почала
мої почуття. [49;15].
Виникають візії сумніву, недовіри, які породжують ревнощі, передчуття втрати коханої. Щоб запобігти цьому, ліричний герой має намір збудувати палац, звити родинне гніздо - і стосунки з обраницею стануть міцнішими. Ми уже давали трактування символіки образу роси у поезіях Т.Мельничука, тому неважко зрозуміти, що в “Місячному інтермеццо” це те ж змістове значення непостійності. Тут варто зауважити таке: для спорудження родинної оселі обираються елементи ночі (місяць, місячне сяйво, роса) - символи нестійких переживань, які не можуть бути міцним фундаментом (підвалинами) сімейного життя. Нагадаємо, що особисте життя автора також було далеке від ідеалу: зрада дружини, невміння пристосуватися до суворих обставин спотвореного буття, що зробили в чуйному серці митця невигойну рану скепсису, її носив у собі до скону. Тупий біль самотності підгризав, мов хробак, його душевні сили у чотирьох стінах коломийської халупи.
Символічним у поемі є також образ дерева, який створюється окремими деталями (крони, віття). Це уособлення своєї тлінності, скороминучості:
І пахощі осені
нам нагадують
про тління,
якого уникнути може
лиш той,
хто вірить в любов
як дерево вірить
в коріння. [49;17].
І водночас - це розгадка ідеї вічності, яка народжується з любові. Виникають асоціації: дерево роду, коріння, що дає життя, пахощі осені - струхлявіле, перегниле листя, які спонукають до дій; продовження себе в дітях.
Хоча досить суперечливе поєднання палацу у росині із деревом роду. Це два протилежні, несумісні поняття, наділені автором спільною ціллю - дитина. Такі протиріччя є характерною рисою творчості митця.
Однак, жінка-коханка на одну ніч не може стати матір’ю дитини-нащадка, бо почуття її нестійкі. Це пояснення усталюється ще й дивним самозреченням поета:
Я занадто люблю тебе, Зоре,
Щоб тобі зав’язати світ. [49;17].
Десь тут маємо ще й витоки образу Жінки-Музи, далекого світила, “блискавки літньої”, що палить у грудні, ці риси несумісні із притаманними матері. Тому логічна розв’язка події не є дивною - розлука, що унеможливлює продовження стосунків:
Ой вже сніг...
Синій сніг...
Чорний сніг...
Не пуска мене горе
на твій поріг... [49;18].
Сніг є символом зрілості, душевної статечності, а кольри, що відтінюють його (синій, чорний) належать до темної гами - уособлення смутку, жалоби (бар’єр між закоханими).
Залишились лиш клуня
і ніч...
Знов вовчицею виє зима...
А ти клич мене, мила...
Поклич! [49;18].
Ліричний герой поеми виступає віддзеркаленням душі, життя Т.Мельничука. Автор також мучився, терзаючи власне сумління, не міг вдовольнити свої особисті бажання. Прагнучи щастя такого, яке було б щастям і правдою для всіх. І нічого дивного, що, навчений таким чином оминати всі радісні хвилини й миті життя, позбуватися всього, що могло б дати щастя, він дійшов до ствердження самотності. Про яку так красномовно оповів у ліричній поемі “Калинові ключі”: “Та сьогодні я сам. Сам. Як на вістрі коси роса. Спорожнів мій світ і мій сад...”; а водночас, про вічність, яка окрилює: “кажуть, є в світі щось вище... Сьогодні не вірю. Коли щось вічне. То це тільки жінка. І жовтий плащ, забутий нею на спинці ліжка”. Поет знав, що:
Ми в світі тільки пасажири,
Ми тимчасові, як роса.
Та у життєвім крутовирі
Рятує нас Любов і Краса. [49;20].
Такі рядки дещо перегукуються з поезією Ліни Костенко і не є характерними для творчості Т.Мельничука.
Останні розділи поеми “Місячне інтермеццо” і справді є лаконічнішими (особливо вірш 21), ніж попередні, як і підкреслював Д.Курищук, дослідник творчості автора. Але, на нашу думку, ця лаконічність несе ідейне навантаження відповідних частин і не є вказівкою на час їх написання. Слова двадцять першого вірша нагадують останній подих, заключні акорди, завмираюче серце, прощання:
Я чекаю.
Я кличу.
Сумую.
Я навіки
належу
тобі
А без тебе
кому я,
кому я
Свої очі
віддам
голубі?! [49;20].
Але віра невмируща, і попри її нездійсненність, неможливість, нереальність, все-таки існує, бо прагнення уникнути тління надто велике:
Анно, усе-таки
давай збудуємо з тобою,
палац у росині. [49;20].
Підсумовуючи сказане, ми ще раз переконуємося, що образи, мотиви поезії Т.Мельничука є наскрізними. Розпочавши тематику в одному вірші, автор поглиблює її в інших. Завдяки цьому його образи стають символами із багатошаровою семантикою (образ роси, місяця, дерева у поемі). Жінка - як коханка - як бажана матір - як муза поета - як зрадлива “людина” - таке різнопланове трактування чи не одиничне для митця (в одній жінці скільки поєднань). Очевидно, що поема була написана після розпаду сім’ї Мельничуків, бо настрої її співзвучні саме тому періоду творчості автора.